Козацький оберіг - Дмитро Білий

Данько підвівся, обережно обійшов крилату потвору, не зводячи з неї очей, і пішов, хитаючись, краєм берега, подалі від страшної істоти.

Глава 10. Несподіваний друг

Під палаючими променями сонця брів Данько краєм моря, і сумні думки лізли йому в голову — чи змогли всі невільники потрапити на корабель? Чи встиг Жила порятувати його батька? Чи не наслав Чалма-бек якихось нових чудовиськ? І що взагалі робити йому самому?

Так, роздумуючи, брів Данько, аж поки не відчув, що його голова почалася крутитися від страшної спеки. Він заліз у море, трохи обмився, виліз на берег, намочив сорочку й накрутив її собі на голову, мов чалму. Стало трохи легше йти, але захотілося пити та їсти. Окрім того, тяжка втома навалилася на його плечі. Данько озирнувся навколо. Гора, вздовж якої він шкандибав, усе ніяк не закінчувалася, а залазити на неї в Данька не було ні бажання, ні сил. Десь попереду він побачив річку, що впадала в море. Уздовж затоки густо коливалися хвилі очерету. Данько прискорив ходу із насолодою напився з річки прохолодної води. Тепер навіть їсти не так кортіло. Хлопець сів у тіні старого розлогого дерева, пильно вдивляючись у морський простір. Але жодного білого вітрила не майнуло на синьому обрії.

Єдине, на що вистачило в нього сил, так це знову одягнути сорочку й заховати під неї Печать Зберігачів. Здійнявся вітер, який приємно охолоджував тіло хлопця. Голова його схилилася на руки, і остання думка, що промайнула в Даньковій голові, була така: «Що буде, то буде, а буде те, що…» Що саме має бути, він так і не додумав, бо заснув.

Прокинувся, коли вже сонце почало сідати. Тінь від дерева пересунулася кудись убік, і хлопець, відчувши передвечірню спеку, прокинувся, мружачи очі, у які били промені сонця. Він відчував, що добре відпочив. Хіба їсти хотілося ще більше, ніж до сну.

Данько підвівся, ступив кілька кроків до річки, і… застиг на місці. З очерету вигулькнув чорний пес, за ним ще один, а далі ще кілька! Вони оточили хлопця і стояли нерухомо. Їхні червоні очі дивилися уважно, а з ошкірених пащ чулося глухе гарчання. Псів було багато, не менше десяти.

Данько безпорадно озирнувся. «Пси-вбивці!» — зі страхом здогадався він. Рука його потягнулася до Печаті Зберігачів, пси тихо загарчали, вишкіривши ікласті пащі. Данько зрозумів, що як тільки він зробить хоч один рух — вони кинуться на нього. Хлопець застиг з жаху, бачачи як пси напружили м’язи, готуючись до смертельного стрибка.

Данько зрозумів, ще мить — і вони кинуться на нього. Не в силах більше витримати, він заплющив очі.

Раптом пронизливий низький свист увірвався йому у вуха. Почулося скавчання. Данько розплющив очі й побачив, що пси кинулися врозтіч, миттю щезнувши в очереті. Страшний свист наближався. Якась крилата тінь накрила Данька, він підняв очі і побачив… грифона, що летів прямо на нього.

З хлопця було досить. Ноги його підкосилися, він осів на пісок. Свист пронизував усе його тіло, і Данькові здалося, що навіть зелений очерет якось миттєво пожовк і схилився долу. Усе запаморочилось у голові хлопця, і він втратив свідомість…

Прийшов Данько до тями від тихого голосу. Здавалося, голос лунав прямо в нього в голові. Голос був високий, свистячий, але в ньому відчувався якийсь низький хрип.

— Ти як, живий? — турботливо запитав голос.

— Живий, — мимоволі кивнув головою Данько й розплющив очі. Прямо навпроти нього стояв… грифон.

Хлопець підхопився на ноги. Не зводячи очей з чудовиська, він затремтів, уривчасто дихаючи. Але грифон виглядав досить миролюбно. Він лежав на піску, ліниво поклавши голову на передні лапи. Здавалося, істота насолоджується вечірніми променями сонця. Крила його були складені на спині, вітер коливав пір’я, що вже не здавалося сталевим і жорстким.

Грифон підняв голову, з його дзьоба почувся тихий клекіт, який несподівано перетворився у слова. Данько так і не зміг зрозуміти, яким чином він чує клекіт, але розуміє все, що грифон йому каже.

Немовби прочитавши думки хлопця, грифон сказав:

— Ми завжди вміли розмовляти з людьми. Був би на твоєму місці скіф чи гот, він теж зрозумів би мене, і кожному здавалося б, що я говорю з ним його мовою. Стільки людей побачив я за останнє тисячоліття! Один мій знайомий мандрівник, здається, його звали Геродот, недаремно назвав цей півострів «брамою народів». Кого тут тільки не було! І гіперборейці зі своїми довгими чубами, і кіммерійці на швидких конях з луками зі склеєних турячих рогів! Були тут скіфи, сармати, «медобороді» готи, нормани-«секіроносці», стрімкі гуни! Хіба всіх згадаєш!

Данько ошелешено дивився на грифона. А той тим часом продовжував:

— Я ось згадав, що не встиг тобі подякувати, і, здається, таки вчасно тебе знайшов. Ці потвори тільки й можуть, що на самотніх добрих мандрівників вдесятьох на одного нападати.

Нарешті, Данько, ще нічого не розуміючи, набрався хоробрості і промовив тремтячим голосом:

— А за що ти вирішив мені подякувати?

Грифон якось зовсім по-людськи махнув лапою перед собою:

— Та тут історія така вийшла — цей клятий Чалма-бек зміг мене за допомогою свого чаклунства підкорити. Я собою не володів і слухняно виконував його накази. Ось тільки пощастило, що втрапив на тебе, а ти вже спромігся своїм дивним талісманом мене від влади Чалми-бека позбавити і його закляття зняти. За це я тобі дуже вдячний і, що скажеш, те для тебе і зроблю. Розумієш, з давніх часів стережемо ми золото в далекій країні гіпербореїв, охороняємо незліченні скарби Рипейських гір. Віддано служили ми старим богам, і недаремно нас люди називали «собаками Зевса». Але боги останнім часом втратили значну частку своєї колишньої могутності. Ось цим Чалма-бек і скористався.

Данькові здалося, що грифонові не вистачає спілкування, тож він прагне скористатися нагодою і якомога більше поговорити з хлопцем.

— Так ось, друже, — продовжив грифон, — якщо хочеш, я можу тобі чимало золота принести. Або на твоїх ворогів так заклекочу, що вони й думати забудуть про ворожнечу з тобою.

Данько замислився, почухав у потилиці й нерішуче промовив:

— Ти знаєш, мені якось треба до Карпатських гір дістатися.

Грифон хляснув об землю одним крилом.

— Всього-на-всього? — здивовано запитав він.

— А ще їсти, — несподівано для самого себе додав Данько.

Грифон підвівся, неспішно побрів до морського берега й занурив одне крило у воду. Коли він витягнув крило, на ньому борсалося декілька рибин.

— Ну, ось тобі на вечерю для початку, — промовив грифон, протягуючи хлопцю крило із рибою, — а