Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Незабаром навколо поселення виріс вал із утрамбованої глини, а на найближчих трьох пляжах, прихованих у чагарниках, з’явилися засіки з загострених хрестовин, з’єднані поперечиною, а також купки округлих камінців. На кожному пляжі день і ніч, сховавшись в очереті, сиділи звірятка і виглядали ворогів. На майданчику, закритому від погляду того, хто хотів би за допомогою «Довгого Ока» спостерігати за моїм островом, дріботіли ладом найсильніші з моїх бистринок, наїжачившись довгими, в лікоть піками, і прикриті рядами «щитоносців». Інша групка жбурляла камінчики в дерево так, що від ударів відскакувала кора.

Одного разу я знайшов на березі викинутий водою труп великої щуки і, оскільки смердючі рештки були вже не придатні до споживання, наказав бистринкам розрізати їх мушлями і відтягнути в мурашник. Завдяки цьому я отримав жменю колючок з плавників — гострих, немов голки, і довгих, як мій палець, а ще кілька фрагментів скелета, що могли стати в пригоді в якості зброї. Отримали їх переважно «щитоносці» і «пращники», щоб мати хоч щось для власного захисту, якщо стрій розпадеться. Це вимагало особливих умінь, а тому я сидів і грав, вигадуючи все складніші сигнали, а мої звірята тицяли кістяними кинджалами велику привезену з берега диню. Я помітив, що вони мають схильність відкидати зброю і кидатися на диню із зубами і кігтями. Тому, вбивши в їхні голівки, для чого служать кістки, обмежився простими категоричними сигналами, які означали щось на кшталт: «Атакуй! Коли!»

Увесь цей час я спостерігав за іншими островами. Навколо альтанки Кімір Зила з’являлися все нові голови на кілочках, а хутро на них було як сірим, так і рудим. Я роздумував над тим, що зробив би, побачивши там голови жовтих звірят, і відчував, як мене охоплює лють.

На острові Чагая змінилося небагато, і, здається, він навіть не помітив зникнення частини тваринок. Однак там з’явилася одна річ, яка мене вразила: купа корму, насипана на пляжі на східному березі. Тоді я зрозумів, що Чагай воліє платити данину, в надії, що Кімір Зил залишить його в спокої.

Одного разу я обережно запитав Ременя, що, власне, нам дозволено в такій грі, а що не дозволено, і чи можна — нехай теоретично — допустити до того, щоб між тваринами сталося кровопролиття. Він деякий час мовчав, пихкаючи своєю люлькою.

— Одного дня ти, можливо, сядеш на Тигрячий Трон, — сказав нарешті учитель. — Якщо тобі вдасться завершити велику справу твого роду, Амітрай більше не буде нападати на інші країни, а торгуватиме з ними, мешканці насолоджуватимуться свободою, яку ми їм дамо. Будуватимуть майбутнє для себе і своїх дітей, замість того щоб знищувати. Однак може настати і день, коли з’явиться сильний ворог. Прибудуть варвари, щоб знищити все, що ми побудували, підкорити країну, а жителів перетворити на рабів. Що ти зробиш тоді? Кого попросиш перервати розваги і не допустити до кровопролиття?

Я нічого не відповів. Але зрозумів, що іншого виходу немає. Я міг відкуповуватися, як Чагай, і чекати, поки старший брат почне від нудьги знищувати і моїх бистринок. Або міг прийняти бій і перемогти.

Тому я пішов до Кімнати Сувоїв і почав шукати натхнення в нотатках старих кірененських стратегів. Однак я пригадав занепад країни, в якій вони мешкали. Розповідь, що передавалася в моєму роду з покоління в покоління. Розповідь про часи, коли через перевали Гострих гір ринула хвиля амітраїв, а битви, які мої предки вважали великими і переможними, виявилися сутичками із загонами розвідників, які нічого не вирішували. Про велику об’єднану армію, зібрану з усіх кланів. Про воїнів у прекрасних обладунках, на величезних, ніби дракони, конях, про загони озброєної до зубів піхоти, що складалася з вільних землеробів. Про найгарнішу армію на світі, яку затоптали незліченні загони амітрайської важкої піхоти. Жалюгідні, низькі, виснажені люди в примітивних дешевих обладунках, яких були тисячі і які байдуже вмирали під ударами піренейської сталі. Мої предки воювали і гинули, кожен убивав десятки ворогів, але амітраї все прибували. Нескінченно. Схожі одне на одного, як фігурки із теракоти, в нікчемних шкіряних обладунках, прикриті дерев’яними щитами, але наступали без кінця, немов мурахи. Не мали жодної стратегії або мужності. Лише гуркіт тисяч пар важких сандалій, ліс списів, що тягнувся до горизонту і нескінченна стіна щитів. Вони йшли і вмирали. А захисники билися три дні, і танули, немов весняний сніг.

Битва в долині Чорних Сліз.

Кінець моєї країни, якої я ніколи не знав. Яка потонула в Амітраї, немов у морі, розтоптана ордою варварів.

Я знав, що війну виграють хитрістю, тож шукав натхнення в нотатках старих майстрів.

Я сумнівався, що Кімір Зил збирався виконати швидкий грабіжницький набіг як на острів Чагая. Я радше підозрював, що він забажає зайняти мою територію, розтрощити опір і вивісити на моїй альтанці багряний прапор. А потім без проблем підкорить Чагая і переможе.

Я крадькома ходив по саду і намагався побачити, що відбувається на острові Кімір Зила. Якщо він хотів на мене напасти, йому слід було будувати човни. Напевно він тримав їх прихованими в очереті. Я виявив цілу галявину зрізаного очерету. Це означало, що матеріал він уже зібрав.

Єдиною зміною, яку я помітив, була велика купа глини, яку його звірятка насипали посередині плацу, перед його альтанкою. Крутилися біля неї, немов мурахи біля дохлого вола, а я не міг зрозуміти, в чому там справа.

Кілька днів не відбувалося нічого особливого, і мені здавалося, що я захворію від цього напруження. Мої тваринки не мали багато часу, щоб працювати. Вони вчилися бою в строю і метанню каміння, вивчали, що саме кожен повинен робити під час тривоги. Невелика частина продовжувала збирати їжу, але тепер усе йшло в сховище, як запас на час війни. Вони щодня отримували скупий раціон корму й постійно ходили голодні.

Мені спадало на думку, що, можливо, я дав розігратися своїй фантазії, і Кімір Зил зовсім не збирається нападати.

Я не міг заснути, спав неспокійно, постійно прокидався і вибігав на