Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож
Я посміхнувся і, не знаючи, що ж його сказати, просто помахав челяді. Помітив, як багато з них одразу ж заусміхалися, переглядаючись. Усім було цікаво, що ж то за новий Стожар приїхав до Колісії. Люди схилили голови у відповідь на моє привітання.
— Ходімо, — Благодар рукою, яка так і була на моєму плечі, легенько підштовхнув мене до широких сходів, що вели до високих, метрів із двадцять, дверей з білого дерева. Двері були відчинені навстіж, а за ними й починався мій новий дім.
Стіни в палаці були з того ж каменю, що й екстер’єр, а от підлога — з білого, блакитного та червонястого мармуру — залежно від приміщення. Головний вестибюль був просто величезним і в ньому людина почувалась, як мураха. Він був півкруглим, високі білі колони підпирали стелю та два яруси поверхів, до яких вело п’ятеро сходів з білого мармуру. На поверхах було приблизно по десять арок-входів. Вочевидь, звідси можна втрапити в будь-яку вежу та іншу частину палацу. Поміж сходами на першому поверсі в підлозі були круглі отвори, а в них — росли дерева. І це не були якісь невеличкі декоративні деревця, ні. Їх було четверо — могутні дуб, клен, ясен та ялина. Якесь інше приміщення вони заповнили б цілком, але не такий величезний передпокій, як в Обителі Стожарів. Тут крони дерев досягали якраз рівня другого поверху, так, що поруччя по краю ярусу визирало з-за листя. Находитись тут східцями доведеться вдосталь.
Пообіч вхідних дверей в нас за спинами в стіні було чотири високих вікна з арковими верхівками. Скло в них було розділене на дві частини: внизу — прозоре, а вгорі — вітражі з геометричними патрійськими візерунками. Над головним входом було ще одне вікно — кругле. В ньому був червонястий вітраж, що зображав чотирикутну зірку.
— Сюди колись в гості велетів запрошували, раз усе таке велике? — спитав я з захватом. Стожари засміялись.
— Ні, навіть таке приміщення для велета було б замалим, — промовила Милана, поглянувши на мене весело. — Просто... гадаю, Світан вирішив, що вже як створювати щось — то дійсно величне. Але поки нам не треба дертися по сходах. Ходімо.
Пообіч дерев були вкриті різьбленням двері — не такі великі, як вхідні, метрів по п’ять заввишки. Всього їх було восьмеро, і ми зайшли в ті, що були треті ліворуч. Вже вкотре в мене відвисла щелепа.
Тут була зала — просто фантастична. Прямокутна, вона мала завдовжки метрів зо триста чи й більше і нагадувала радше поле, а не приміщення. Стіни були білими, на відміну від вестибюлю, а підлога — темно-сірою. Обіруч йшли високі вікна, що мали ту ж конструкцію, що й вестибюльні. А між ними з кіл у підлозі тягнулися білі колони та проростали рослини з в’юнкими пагонами, переплітаючись на стелі і створюючи просто неймовірний ефект. Це тільки здавалося, що тут усе кам’яне! Насправді палац був живим, не відірваним від природи і не зачиненим так, що й мурашка не втрапить. За мить я помітив, що у деяких вікнах бракувало вітражної частини скла — крізь отвори до зали втрапляли пташки, що щебетали й пурхали поміж колонами та пагонами. Вдалині, з протилежного від входу боку, я побачив довгу лаву під стіною, але розгледіти її поки не міг — надто далеко. Ми пішли в той бік.
— Як ти знаєш, Стожарів за сто років може народитися виключно дев’ять. Лишень одного разу було четверо — в часи Занепаду, але ту історію ти ще вивчатимеш, — почав неголосно Благодар. — Проте річ у тім, що нові Стожари не відходять у засвіти, аби прийшли нові. Деякі з нас живуть довго, понад сто років, а тому можуть застати ціле наступне покоління. Іноді Стожарів є десятеро, одинадцятеро, а то й більше. Тому було прийнято рішення не ставити в Головній Залі стільці чи трони, чи що там полюбляють класичні правителі. Стожари, коли всі в зборі, сидять на оцій одній лаві. Так ми почуваємось завше рівними, а ще — не надто вивищуємось перед людьми. А це дуже важливо. Ми не королі і ніколи ними не будемо, влада наша не передається кровно. Дар обирає людей незалежно від їх родоводу та кількості грошей, а тому, що рано чи пізно в Патрії народжуються ті, хто достойний отримати сили для забезпечення її процвітання.
Ми підійшли до лави — вона була зроблена з білого мармуру, але мала покриття з чорного дерева на сидінні. Мала спинку. Виглядала вишукано, але просто, не маючи жодних надзвичайних деталей.
— У цьому Залі святкуються найвизначніші події. І твій прихід — одна з них. Та ми подумали, що накривати довжелезний стіл на усю кімнату буде занадто для нашої невеликої компанії. Тут зазвичай все відбувається дуже ошатно й пафосно, з великою кількістю гостей, — промовила Милана. — Тому прошу сюди.
Вона звернула ліворуч і лише зараз я побачив, що обіруч лави є двері — невеликі, звичайної для людських помешкань висоти. Вони були сірими і тому не надто вирізнялись на тлі стіни, помережаної чудовими візерунками.
Стожар прочинила двері і ми зайшли до наступного приміщення. То була іще одна зала, але порівняно з попередньою вона була зовсім невеликою, маючи всього метрів тридцять довжини і не таку високу стелю. Тут було значно затишніше.
