Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

ти пам’ятала. Щоб пам’ятали ми», — проказав Світан, а тоді видиво щезло. Їх знову оточував ліс. Та ось Стожар вдруге взявся за край повітря. «А тепер я покажу тобі, якою буде нова Колісія. Вона постане тут, варто буде тобі дати єдину згоду. І я, і це місто станемо твоїми». З-за завіси часу показалось майбутнє. Величне місто здіймалось до небес вежами та шпилями, в ньому кипіло життя. Воно простягалося далеко за межі єдиного пагорба і сяяло в променях сонця, мов золоте. Силена перевела погляд з видовища на Світана. «Ти будеш моєю? Назавжди?» — спитав він схвильовано. Заплакана Силена підкорила серце Стожара в першу ж мить. «Так». «Тоді це — мій тобі весільний подарунок, дружино. Назва його — Колісія. Призначення — пам’ять», — проказав він і торкнувся рукою найближчого дерева. І від дотику Стожара деревина почала змінюватись, ставати камінням — стінами, стелями, підлогами величних будинків, що проростали просто з пагорба. То тут, то там пролягали вулиці та площі, а на найвищому гребені тепер уже кам’яного моря постала велична вежа. Вона і стала домівкою молодят, а місто доволі швидко заселили нові мешканці. Згодом таких веж стало більше, щоб у кожній з них міг селитись новий Стожар. Вони обросли будівлями, садами, а за якийсь час з землі поряд став бити струмінь, наповнивши невелику западину на верхівці великого пагорба, просто під мурами палацу. Там утворилось озеро, назване пізніше Світановим плесом. А палац прозвали на честь тих, хто в ньому живе ось уже більш ніж дві тисячі років — Обителлю Стожарів.

Орислав замовк.

— Я теж зможу таке робити? Створювати міста? — спитав я, переварюючи інформацію.

— Не виключено. Залежить від того, до чого матимеш схильність, — промовив Шукач, знизавши плечима. — Але мені здається, що камінь — не твоя стихія. Ти ближчий до живої природи.

— А люди? Як вони заселили столицю?

— Там, де є великі міста, і людей завжди стає все більше. Хто б не хотів мешкати в місті Світана й Силени?

— І що? Можна отак просто закохатись, з першого погляду? — нарешті не витримав я. Орислав засміявся своїм грубим, але добродушним сміхом.

— Не знаю. Може, історія замовчує всі деталі, бо було це все дуже давно. Може, Світан і Силена спілкувались довше, ніж розповідали мені і розповів я. Але буває по-різному. Та вони дійсно були разом і мали четверо дітей, але ті не народились Стожарами. Патрія — не монархічна держава, тут немає єдиного роду, який усім править. В кожній родині, де тече кров патрійців, може народитись Стожар. Навіть у мішаній. Підтвердженням тому є, скажімо, Стожар Дан — в нього батько патрієць, а матір — бактрійка. Як ти знаєш, Стожари періодично викуповують рабів у белатів і дають їм притулок в Патрії. Іншого способу втекти з тієї імперії немає.

— А якщо в двох колишніх підкорених народиться дитина, чи може вона бути Стожаром? — спитав я.

— Такого ще ніколи не було, тому — навряд. До речі, ти дуже неуважний, Чорногоре, — зауважив Орислав. — В нас гостя, і вже давно. Вона чула всю історію про Колісію і кілька разів навіть неголосно пчихнула, а ти нічого не зауважив.

Я круглими очима витріщився на Шукача. Він усміхнувся і підвівся, кивнувши, щоб я ішов за ним. Ми дійшли до краю галявини і Орислав відхилив гілля кущів.

В цю ж мить за деревами трохи віддалік майнули дві довгі косички. Смоляна втекла.

І до ночі додому так і не повернулася.

Розділ З

— Смоля-а-а-ано! Смоля-а-а-а-а-ано!

Голоси розносились темним лісом, відлунюючи поміж дерев і зникаючи в пітьмі. Смолоскипи потріскували, їхнє світло полохливими вогнями зринало то тут, то там. Здавалось, вогні лякались схвильованих вигуків чоловіків та жінок, що вийшли шукати маленьку дівчинку.

Ми з Ориславом йшли попереду всіх, але навіть Шукачеві було складно. Дитина — то не звір і не доросла людина. Її кроки лишали дуже маленькі сліди, а подекуди їх і взагалі не було видно — там, де землю встеляло опале листя чи мох.

— Як думаєш, вона втекла? — спитав я неголосно. — Чи заблукала?

— Гадаю, вона злякалася, що ми сваритимемось. Адже вона підслуховувала. І втекла, а тоді й заблукала, — відповів Шукач, присідаючи і оглядаючи землю. — Відведи смолоскип.

Я відійшов на кілька кроків і завів смолоскип, який в нас був один на двох, за дерево, щоб Шукачеві стало темніше. Його очі сяйнули у темряві, як в кота. Орислав вночі краще бачив без вогню, аніж із ним.

Від слів чоловіка мені стало млосно. Коли ми йшли, я повсякчас чув шурхотіння в темряві та буквально відчував, що ми не самі. І справа не в інших людях, що вийшли на пошуки Смоляни.

Ліс був повен тварин і вночі багато з них виходили на полювання.

Я приклав руку до дерева, поки Орислав завмер, вивчаючи землю, і мимоволі відчув рух. Іще один, але не такий, як ті, що були між дерев...

То був потік.