Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

очах. Тут були чоловіки й жінки в шкіряному одязі; хтось ішов у фартуху, вимащеному бозна-чим, ніс кошик або їхав верхи. Деякі панянки ходили в сукнях з домашнього полотна, як і в нас в селі, адже в чомусь вишуканому не дуже попрацюєш фізично; інші мали на собі елегантне, ледь вагоме, розшите золотими чи срібними нитками вбрання, в якому мерехтіли перлини та самоцвіти. В зачісках жінок були коштовні камінці та намистинки, і виглядало це справді чарівно. В Муровому просто не було потреби в такому зовнішньому вигляді, адже там люди хоч і жили в достатку, та повсякчас поралися біля худоби, птиці та городу. А тут... від різнобарв’я та вишуканості розбігались очі.

Я пообіцяв собі, що тільки-но освоюся, то подбаю про те, аби й в моєї мами та сестри завжди був такий чудовий одяг. Жінки в ньому виглядали просто казково.

Ми їхали на двох білосніжних конях, і коли люди бачили Благодара, то зупинялись та поштиво схиляли голови. Вони ще не знали, що за хлопчисько їде поруч із великим Стожаром — та одного дня їм належало це дізнатись. А поки я з завмиранням серця роззирався на всі боки і насолоджувався своєю невідомістю, яка дарувала ілюзію простоти дійства. Хоча таким воно не було, певна річ.

Обитель Стожарів височіла на найвищому пагорбі, в самому центрі Колісії. Той пагорб був великим та мав пласку вершину, і поряд із палацом хранителів Патрії на ньому ріс великий чудовий сад та лягло сріблом озеро — Світанове плесо. Та це не була єдина водойма в столиці — через усе місто текла широка ріка Сармата, на її хвилях гойдалися човни та кораблі.

Що ближче ми під’їжджали до Обителі, то сильніше завмирало в мене серце та німіли руки від хвилювання. Невже це тепер... мій дім?

Вона була величезною. Справді, навіть на тлі грандіозних будівель з білого каменю та мармуру, якими було повне місто. Обитель Стожарів стриміла в небо вежами — я нарахував дванадцять, — які були сполучені вишукано спроектованими прибудовами, містками й переходами. Споруда не була білою, але легенько мерехтіла, мовби сяючи. Вже коли ми під’їхали, я зрозумів, в чому справа — усі будівлі палацу було створено зі світло-сірого каменю з прожилками, що внизу мали чорне забарвлення, але ближче до неба — біле. А між камінням було вставлено маленькі уламки сяйво-каменю — рідкісної породи, схожої на кришталь, що променіла яскравим світлом без будь-яких зовнішніх чинників. Тому видавалося, наче палац інкрустований діамантами.

Після тривалого підйому нагору, коли ми заїхали до в’їзної брами, спершу мені видалось, що Обитель Стожарів — то рукотворна скеля, такою могутньою й високою вона була.

Благодар усю дорогу містом тільки мовчки поглядав на мене та всміхався. Коли ми заїхали до брами, то опинились у внутрішньому дворі, зусібіч оточеному вежами. Двір за розмірами нагадував площу та був мощений білим камінням. Сонце проникало промінням між стін та веж і падало додолу яскравими смугами. В цих смугах завмерло зо два десятки челядників, поштиво вклонившись.

А перед ними стояли двоє чоловіків та жінка. Вони не схиляли голів, а обличчя їх були урочистими. І я одразу ж зрозумів, хто переді мною.

Стожари.

Серце билося так гучно, що я геть не чув власних думок. От зараз заговорять зі мною, а тоді вирішать, що я недалекий... а насправді просто оглух від хвилювання.

Ми з Благодаром спішились і підійшли до трійці.

— Чорногоре, познайомся! Це — Дан, Милана та Ратмир, — промовив Благодар, кладучи руку мені на плече. Стожари легенько кивали, коли звучали їх імена.

Дан та Милана мали з вигляду років по сорок. Та вже пізніше я дізнався, що насправді їм за п’ятдесят, просто Стожари старіли повільніше. Чоловік мав кремезну статуру, був середнього зросту, та з усіх одягнувся найпростіше — в звичайні шкіряні штани та лляну сорочку, від чого скидався на простого селянина. Він не мав бороди, а його чорне волосся, вже помережане сивиною, було коротким та їжакуватим. Темно-карі, майже чорні очі дивились приязно. Єдиним, що видавало його надзвичайність, був медальйон зі срібла та скла на шиї. Я помітив, що й Благодар, і інші Стожари мали такі самі. То був герб Патрії — чотирикутна зірка, помережана всередині візерунками, що нагадували водночас і характерні для Патрії візерунки вишивки, і символи з мови древніх.

Милана ж була одного з Даном зросту. Каштанове волосся — зібране у високу зачіску, на шиї, окрім медальйону-герба — ще кілька разків намиста та різноманітні ланцюжки. Одягнена жінка була в довгу темно-синю сукню з легкої тканини, розшитої внизу та на рукавах сріблом. Виглядала Милана просто чарівно, мов мудра та таємнича чаклунка з казки. Хоча такою вона й була. Погляд зеленавих очей був загадковим, з іскорками веселощів. А ще ім’я в Стожара було схоже на те, що я дав сестрі, і це викликало приємні асоціації.

Ратмир був високим красенем років тридцяти. Він мав гарно розвинену мускулатуру, яку підкреслювала чорна сорочка без рукавів, розшита на комірі білими візерунками. Руки Ратмира були вкриті татуюваннями, що зображали стилізованих тварин, а на пальцях чоловіка було кілька срібних перстнів з коштовним камінням різних кольорів. Він мав довге русяве волосся, зав’язане в хвостик на потилиці, та трохи розкосі сірі очі.

— Вітаємо в Обителі Стожарів, Чорногоре, — сказала з посмішкою Милана. — Тепер це — твоя домівка.

Я посміхнувся у відповідь:

— Радий цьому. Як і нашому знайомству.

— Гадаю, ви голодні