Віщі сестри - Террі Пратчетт
Вона зосередилася…
Блазень куняв під брезентом на борту баржі, яка прямувала проти течії Анку зі швидкістю добрячих дві милі за годину. Не те щоб це був найцікавіший спосіб мандрувати світом, але врешті-решт ви таки потрапляли до пункту призначення.
Скидалося на те, що Блазень перебуває в безпеці — і все ж він чомусь крутився та смикався уві сні.
Маґрат подумала, як воно — все життя робити ненависну тобі справу. Мабуть, вирішила вона, це як бути мертвим, тільки гірше — адже лишаєшся живим і тому страждаєш.
Маґрат звикла вважати блазня слабким, безвольним та слабкодухим. І вона не могла дочекатися його повернення, щоб знову не хотіти його більше бачити.
Літо було довгим і спекотним.
Вони не намагалися бігти попереду подій. Між Анк-Морпорком і Вівцескелями лежало чимало різних земель. Мандрувати ними, мусив визнати Г’юл, було весело. А «весело» — не те слово, яке часто вживають гноми.
«Потіш себе» ішло з аншлагом — як і завжди. Актори-початківці перевершували себе. Вони забували текст і виїжджали на експромтах. У Сто Латі всю третю дію «Ґреталіни та Мелія» відіграли з декораціями другого акту «Війни магів»; утім, ніхто з глядачів, схоже, й не звернув уваги на те, що найвеличніша любовна сцена в історії драматургії відбувається на тлі цунамі, що накриває півконтиненту. Можливо, через те, що Ґреталіну грав Томджон. Ефект був настільки приголомшливим, що наступного разу Г’юл звелів Томджонові вийти на сцену в іншій ролі (якщо можна було назвати «сценою» саморобний поміст у винайнятому на день складі). Ефект цієї заміни, в свою чергу, був просто оглушливим — адже тепер Ґреталіну грав юний Чудько, простакуватий хлопець, який затинався на сцені й усе ще ніяк не міг звести вугрі на обличчі.
Наступного дня вони грали в якомусь безіменному селі, загубленому в океані капустяних городів, і Г’юл дозволив Томджонові виконати роль Старого Мискіна, в якій свого часу уславився Вітолер.
Цю роль ніколи не віддавали людині молодшій за сорок років: жодні подушки під курткою та намальовані сажею зморшки не здатні були надати образу достатньої реальності.
Самого себе Г’юл старим аж ніяк не вважав. Його батькові було під двісті, проте той і досі міг видати на-гора три тонни руди за добу.
Та зараз він почувався знесиленим роками. Він дивився, як Томджон шкутильгає за лаштунки, і на невловиму мить неначе справді став літнім, наскрізь просякнутим алкоголем товстуном, що ніяк не може піти з давно всіма забутого окопу й з останніх сил тримається над прірвою похилого віку, на дні якої — старість, але тримається лише однією рукою, бо іншою крутить дулі Смерті. Звичайно, він і так розумів усе це, ще коли писав п’єсу. Але не відчував.
А от нова Г’юлова п’єса чомусь не справляла такого магічного впливу на аудиторію. Трупа поставила її лише кілька разів, винятково для експерименту. Щоразу глядачі просто досиджували до завіси й розходилися по домівках, навіть не завдаючи собі клопоту кидатись чим-небудь у акторів. Не те щоб публіка сприймала постановку погано: вона не сприймала її ніяк.
А все ж було продумано як слід! Хіба легенди не містили тисяч прикладів, коли лихі правителі врешті-решт отримували на горіхи? Образ відьми теж ніколи не бував зайвий для сценічного дійства. Явлення Смерті, чия роль містила деякі по-справжньому милі рядки, взагалі стало знахідкою. Але варто було з’єднати все це докупи… і п’єса перетворювалася на нудну балаканину, ніби покликану просто заповнити дві години часу.
Пізньої ночі, коли служителі муз влягалися спати, Г’юл усамітнювався в якомусь із фургонів і гарячково переробляв написане. Він змінював цілі сцени, скорочував репліки, додавав репліки, увів у дію персонажа-блазня і додав один поєдинок, власноруч відрегулював пристрої для спецефектів. Але все це, схоже, не мало жодного ефекту. П’єса лишалася схожою на вибагливий візерунок, що вражає своїми переплетіннями зблизька, але з відстані перетворюється на мішанину ліній.
Коли натхнення затоплювало його по вінця, він навіть намагався змінити стиль. Учасники трупи, які зазвичай вставали рано, незабаром звикли знаходити в траві навколо фургонів пожмакані сліди його експериментів, схожі на густо пописані пером гриби.
Томджон спеціально зберіг один з найдивніших фрагментів.
«ПЕРША ВІДЬМА. Він запізнюється.
Пауза.
ДРУГА ВІДЬМА. Він обіцяв прийти.
Пауза.
ТРЕТЯ ВІДЬМА. Обіцяв, але не прийшов. У мене лишився останній тритон. Я спеціально для нього лишила. А він не прийшов.
Пауза».[56]
— По-моєму, — сказав тоді Томджон, — тобі варто трохи перепочити. Ти ж виконав замовлення. Ніхто не вимагав, щоб ти створив шедевр.
— Але ж ти знаєш, що це могло би стати шедевром. Якби я постарався як слід.
— Ти абсолютно впевнений, що там потрібен той привид? — поцікавився Томджон.
Його тон не залишав сумнівів, що сам він у цьому не впевнений.
— Привид цілком на місці, — відрубав Г’юл. — Сцена з привидом взагалі найкраща з усіх.
— Я просто думаю, чи вона потрібна саме в цій п’єсі.
— Привид залишиться. До праці, хлопче: час іти на сцену.
За два дні, коли синьо-біла стіна Вівцескель уже почала вивищуватися над обрієм серцесвітного напрямку, на мандрівників напали. Все відбулося без якогось особливого драматизму: вони саме переправили халабуди через черговий потік і відпочивали в тіні переліску, коли з дерев вродилися розбійники.
Г’юл окинув поглядом півдесятка брудних та поіржавілих клинків. Їхні власники, схоже, були не зовсім певні, що робити далі.
— У нас тут десь є квитанція… — почав він.
— Ці щось не схожі на членів Гільдії, — просичав Томджон, пхаючи його в бік. — Як на мене, це чиста самодіяльність.
Незле було б заявити, що ватаг розбійників був чорнобородим, бундючним і брутальним типом з червоною пов’язкою на голові, золотою сережкою та підборіддям, яким можна було б чистити котли. Власне, такий опис був би просто-таки вимогою жанру. І так воно й було насправді. Г’юл, щоправда, подумав, що дерев’яна нога — це вже був перебір, але роль свою чолов’яга явно вчив старанно.
— Так-так, — сказав ватажок. — Хто це в нас тут, і чи є в них якісь грошики?
— Ми актори, — відповів Томджон.
— Це — відповідь на обидва запитання, — додав Г’юл.
— І в обох відношеннях недотепна, — повідомив розбійник. — Я бував у місті, о, так. Можу розпізнати дотепність, коли її бачу, тому… — він напівобернувся до соратників, звівши брову на знак того, що зараз скаже щось справді дотепне, — якщо ви будете необережні, я можу зробити кілька справді влучних зауважень.
Серед акторів запала мертва тиша, і він зробив нетерплячий жест своїм тесаком.
— Гаразд, — сказав він до соратників, які, навпаки, невпевнено засміялися. — Ми просто візьмемо всі гроші, цінності, їжу і одяг, які познаходимо.
— Можна, я дещо скажу? — спитав Томджон.
Мандрівники позадкували. Г’юл, дивлячись у землю, непомітно посміхнувся.
— Збираєшся просити пощади, еге ж? — спитав розбійник.
— Саме так.
Г’юл глибоко запхав руки в кишені й перевів погляд на небо, ледь чутно насвистуючи й намагаючись не допустити на обличчя єхидну посмішку. Від його уваги не сховалося, що інші актори теж очікувально дивляться на Томджона.
«Мабуть, зараз видасть їм монолог про милосердя з «Казки троля»», — подумав гном…
— Я тільки хотів вказати ось на що, — почав Томджон, і його поза невловимо змінилася, голос поглибшав,
