Віщі сестри - Террі Пратчетт

— Гаразд, гаразд! — скричав Г’юл. — Я напишу цю п’єсу! 

— А я в ній зіграю, — додав Томджон. 

— Майте на увазі, я нікого ні до чого не примушую, — сказав Вітолер. — Це ваш власний вибір. 

Г’юл насуплено дивився у стіл. Він мусив визнати, що блазнева пропозиція мала свої привабливі сторони. Три відьми — це було чудово для будь-якого сюжету. Двох було би замало, а чотирьох — забагато… Ці три відьми могли б втручатися в людські долі й таке інше. Багато диму і зеленого освітлення. В сюжет з трьома відьмами можна включити що хочеш — аж дивно, що досі до цього ніхто не додумався. 

— То ми кажемо цьому блазневі, що згодні, правильно? — спитав Вітолер, кладучи руку на торбинку зі сріблом. 

Добряча буря, думав він тим часом, теж річ ніколи не зайва. І лінія привида, яку він сам же колись скоротив у «Потіш себе», заявивши, що вони не можуть дозволити собі муслін для савана. Можливо, вдалося б знайти місце і для Смерті. З юного Семерта вийшов би збіса хороший Смерть, потрібні тільки білила для обличчя та черевики на платформі… 

— Звідки, кажете, він приїхав? — спитав Вітолер уголос. 

— З Вівцескель, — відповів драматург. — Якесь маленьке королівство, про яке ніхто не чув. Звучить як я не знаю що. 

— Неблизький світ. 

— Я все одно хотів би поїхати, — сказав Томджон. — Я ж там народився. 

Вітолер подивився в стелю. Г’юл втупився в підлогу. В цю мить усе було краще, ніж дивитися в очі один одному. 

— Ти ж сам казав, — нагадав юнак. — Розповідав, що це було під час ваших виступів десь у горах. 

— Так, але хіба ж я пам’ятаю, де саме, — пробурчав Вітолер. — Всі ці гірські містечка для мене — як дві краплі води. Ми більше часу переправляли халабуди через річки та витягали їх на пагорби, ніж грали на сцені. 

— Я міг би взяти з собою декого з молодших, і ми з користю провели б літо, — сказав Томджон. — Відіграли б найкраще зі старого репертуару і ще легко встигли б повернутися до Дня душевного пундика. Ви б лишалися тут та стежили за будівництвом театру, а ми прибули б на відкриття. 

Він лукаво посміхнувся батькові. 

— Молоді це було б не зайве, — додав він. — Ти ж сам завжди кажеш, що дехто з молодих уявлення не має про справжнє акторське життя. 

— Але Г’юл ще повинен написати п’єсу, — вказав Вітолер. 

Гном мовчав. Його погляд не виражав нічого. За деякий час його рука зникла під камзолом і з’явилася зі стопкою паперу, а інша видобула звідкись з-за пояса маленьку закорковану пляшечку чорнила та жмуток гусячих пір’їн. 

Так і не піднявши очей на колег, Г’юл розгладив аркуш, відкоркував пляшечку з чорнилом, занурив туди перо, потримав його над столом, споглядаючи аркуш як яструб у пошуках жертви, й почав писати. 

Вітолер кивнув Томджонові. 

Ступаючи якомога тихше, вони залишили кімнату. 

Близько полудня туди принесли піднос із їжею та чистий папір. 

Коли всі інші пили чай, їжа лишалася на місці. Паперу не було. 

Кількома годинами пізніше один з учасників трупи повідомив, що, проходячи повз халабуду, чув вигуки «Не виходить! Не те!» — і звук удару, ніби щось пожбурили об стінку. 

Під час вечері Вітолер почув крики з вимогою принести ще свічок та нагострити пір’їни. 

Томджон спробував лягти рано, але сон прогнало відлуння мук творчості в сусідній кімнаті. Звідти чулося бурмотіння про балкони та трикляті машини для зображення хвиль. Потім запала тиша, яку порушувало лише невтомне рипіння пера. 

Врешті-решт Томджон закуняв. 

— Гаразд. Цього разу все готово? 

— Так, Бабуню. 

— Маґрат, розпалюй вогонь. 

— Так, Бабуню. 

— Тепер погляньмо… 

— Я все записала, Бабуню. 

— Дівчинко моя, не повіриш, я й сама вмію читати. Що тут у нас… «В коло всі, й що де знайшла, кидай кожна до котла…»[52] А це ще що таке? 

— Есме, просто наш Джейсон вчора колов свиню. 

— По-моєму, Ґіто, цих тельбухів стане на два непогані обіди. 

— Бабуню! 

— Я тільки кажу, що в Хапонії он люди голодують — вони б від цього носа не вернули… Та добре, добре. «Додавай зерна пшениці та насіння сочевиці»? А як же жаба? 

— Бабуню, будь ласка! Ти все затримуєш. Ти ж добре знаєш, що Тітуня Пташко була категорично проти непотрібної жорстокості. Цілком годиться й рослинний білок. 

— Тобто тритонів та філе василіска не буде теж? 

— Не буде, Бабуню. 

— А тигра тельбухів заклятих? 

— А це є, ось тримай. 

— Що це за фігня, даруйте мою хапонську? 

— Тельбухи тигра. Наш Вейн купив їх у купця з далеких країв. 

— Ти впевнена? 

— Вейн у нього спеціально уточнив. 

— Як на мене, це просто тельбухи, та й годі. Ну добре, добре. «Булькай, пихкай, чахкай, чан, хай іде туман-дурман…» Маґрат, чому казан НЕ БУЛЬКАЄ? 

Томджон прокинувся в холодному поту. В кімнаті було темно. Надворі крізь звичний для цього міста туман пробивалося кілька зірок та чулися пересвистування і кроки нічних грабіжників, що пересувалися вулицями в своїх суворо законних справах. 

В сусідній кімнаті панувала тиша, але в щілині під дверима він бачив відблиск свічки. 

Він повернувся до сну. 

На іншому березі набухлої ріки і собі прокинувся блазень. Йому все одно було непросто заснути, бо він зупинився в Гільдії блазнів — не за власним вибором, а через те, що герцог не видав йому грошей ні на що інше. Холодні стіни викликали забагато спогадів. Крім того, якщо добре прислухатися, можна було розібрати тихі схлипування та уривчасте скімлення зі сторони гуртожитку, де студенти з жахом споглядали за неухильним наближенням свого майбутнього. 

Він збив тверду, ніби камінь, подушку й неспокійно приготувався заснути — заснути, і, можливо, бачить сни[53]. 

— Розігріти й помішувати, гм. Але не вказано, наскільки саме розігрівати і як довго помішувати. 

— Тітонька Пташко радила перевіряти готовність, вливаючи дрібку варива в чашку з холодною водою, як роблять із патокою для ірисок. 

— Як шкода, Маґрат, що ніхто з нас не прихопив на шабаш якої-небудь чашки! 

— Есме, продовжуймо. Світанок ось-ось. 

— Просто не звинувачуйте мене, якщо це не спрацює. «Мавпи шерсть і…» У кого мавпи шерсть? А, дякую, Ґіто. Щоправда, як на мене, це більше схоже на котячу шерсть — але проїхали. «Мавпи шерсть і мандрагора» — дуже здивуюся, якщо це справжня мандрагора — «черевика язичок»? Трішки гумору, я так бачу, еге ж? 

— Швидше! 

— Та добре, добре. «Крик сови і світлячок; хай булькоче казанок». 

— А знаєш, Есме, це не так уже й несмачно. 

— Це не для пиття, дуенья ти дурна! 

Томджон різко сів на ліжку. Вони повернулися: ті самі обличчя, ті самі сварливі голоси, перекручені часом та простором. 

Навіть коли він поглянув у вікно, за яким по місту розливалося світло нового дня, йому все ще вчувалося віддалене бурмотіння цих голосів, що поступово затихали, як відлуння грози… 

— По-перше, тут явно якась помилка з язичком черевика. 

— Все ще надто рідке. Може, досипати кукурудзяного борошна? 

— Нема різниці. Або все спрацює, як слід, або ні… 

Томджон встав і занурив обличчя в умивальник. 

Г’юлову кімнату наче запечатали звуконепроникним матеріалом. Томджон вліз в одяг і обережно прочинив двері. 

Всередині наче пройшов снігопад. Кутки було завалено чудернацькими заметами. Г’юл сидів посеред кімнати за своїм низьким столом і хропів, поклавши