💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Фентезі » Віщі сестри - Террі Пратчетт

Віщі сестри - Террі Пратчетт

Читаємо онлайн Віщі сестри - Террі Пратчетт
замовк і висякався. 

— Словом, усі померли, — підсумував він. — Так трагічно — не посоромлюся зізнатися, що я всю дорогу додому ридав. Ця дівчина була така бліда… 

— «Номер 19» і шар пудри, — життєрадісно сказав Томджон. — І трохи тіней під очима. 

— Га? 

— Ну й пару згорнутих хустинок під жакет, — додав Томджон. 

— Про що він? — розгублено спитав гном, звертаючись до високоповажної, хай би як неоднозначно це зараз не звучало, публіки. 

Г’юл усміхнувся у свій кухоль. 

— Хлопче, а цитони-но їм монолог Ґреталіни, — сказав він. 

— Завиграшки. 

Томджон рвучко встав, сильно вдарився головою об стелю, знову сів і врешті-решт у вигляді компромісу став навколішки. Притиснувши руку до того місця, де за іншого поєднання хромосом міг би бути бюст, він розпочав: 

— «Неправду кажуть, ніби зараз літо…» 

На кілька наступних хвилин гноми в шинку затамували дихання. Хтось упустив сокиру, й на нього дружно зашикали. 

— «…і тане сніг. Навіки прощавай», — завершив Томджон. — Випиваю отруту, перевалююся через мур, швидко спускаюся приставною драбиною, змінюю сукню на костюм Другого комічного герольда, виходжу на сцену з лівого боку. «Усі сюди, шановне товариство…» 

— Досить-досить, — неголосно кинув Г’юл. 

Кілька гномів рюмсали, затуляючи обличчя шоломами. По всьому шинку чулося моргання. 

Буревій промокнув очі кольчужним носовичком. 

— Це найсумніші слова, які я коли-небудь чув, — сказав він, піднімаючи очі на Томджона. І завмер, вражений раптовим осяянням. 

— Чекай-но, але ж це чоловік! — він штовхнув Г’юла ліктем. — А я ж ледь не закохався в ту дівчину на сцені! Він часом ельфам не рідня? 

— Чистокровна людина, — запевнив Г’юл. — Я й батька його знаю. 

Він ще раз подивився на блазня, який з роззявленим ротом слухав діалог гномів, і перевів погляд на Томджона. 

«Та ні, — подумав він. — Збіг». 

— Це називається акторською майстерністю, — продовжив він. — Хороший актор може здатися ким завгодно, розумієш? 

Він фізично відчував погляд блазня на своїй потилиці. 

— Так, але вдягатися як жінка — це трохи… — з сумнівом почав Буревій. 

Томджон скинув черевики й опустився колінами на них так, що його обличчя опинилося на одному рівні з гномовим. Кілька секунд юнак уважно придивлявся, після чого його риси почали мінятися — і перед очима присутніх постали двоє Буревіїв. Хоча один з них стояв на колінах і був поголений. 

— «Усі сюди, шановне товариство», — сказав Томджон Буревієвим голосом. 

Для присутніх гномів з їхнім простецьким почуттям гумору це був вибуховий жарт. Вони скупчилися довкола гнома та Томджона. Г’юл раптом відчув обережний доторк до свого плеча. 

— То ви обоє з театру? — спитав уже майже тверезий блазень. 

— Ну так. 

— Значить, я подолав ці п’ятсот миль саме для зустрічі з вами. 

Якби Г’юл описував подальші події в стилі своїх приміток до текстів п’єс, там значилося б: «Пізніше того ж дня». 

Стукіт молотків з колиски риштування, в якій стрімко ріс «Дискум», вгвинчувався в одне вухо гнома і чимдуж вилітав з іншого. Він усвідомлював, що пам’ятає, як гноми раз у раз ставлять їм по кухлю, а в паузах Томджон втілюється у все нових і нових персонажів. Потім, з подачі Буревія, всі гуртом перемістилися в інший бар, тоді — в хапонську забігайлівку… А далі все тонуло в тумані. 

Як виявилося, він таки не був досить вправним у квасінні: в рота все-таки потрапляло забагато випивки. Судячи з наявного зараз присмаку в цьому роті, не промахнулося і якесь слабе на сечовий міхур нічне створіння. 

— Ти впевнений, що впораєшся? — спитав Вітолер. 

Г’юл поцмакав губами в надії позбутися гидкого присмаку. 

— Думаю, так, — сказав Томджон. — Принаймні як ідея — це було цікаво. Лихий король, що править за допомогою злих відьом. Бурі. Сповнені примар ліси. Істинний спадкоємець трону. Двобій не на життя, а на смерть. Блиск кинджала. Ґармирдер і ґвалт. Злий король гине. Добро торжествує. Радісний передзвін. 

— Можна влаштувати дощ із трояндових пелюсток, — промовив Вітолер. — Я знаю одного чоловіка, який продасть їх майже за собівартістю. 

Обоє подивилися на Г’юла, який задумливо барабанив пальцями по лавці. Вже за мить усі троє дивилися на торбинку зі сріблом, яку блазень перед тим вручив гномові. Цієї торбинки вже вистачило б на завершення будівництва «Дискума». А блазень же натякнув, що буде більше. Ось вони які — приватні пожертви. 

— То ти це зробиш? — повторив Вітолер. 

— Та можна, — сказав Г’юл. — Але… Гм, не знаю… 

— Коли що, я не хотів би на тебе тиснути, — сказав Вітолер. 

Три пари очей знову спинилися на торбинці зі сріблом. 

— Усе це справді трохи підозріло, — погодився Томджон. — Тобто блазень-то людина пристойна. Але ідею свою він викладав… якось дивно. Слова говорили одне, а очі — щось інше. І в мене склалося враження, що правду говорять саме очі. 

— З іншого боку, — поквапливо сказав Вітолер, — кому зашкодить ще одна п’єса? А воно того варте. 

Г’юл підняв голову. 

— Ти про що? — неуважно спитав він. 

— Про сюжет[50], — відповів Вітолер. 

Деякий час не чулося нічого, крім барабанного дробу гномових пальців. Торбина зі сріблом чомусь стала здаватися більшою. Вона наче поступово заповнювала всю кімнату. 

— Воно того… — на диво голосно почав Вітолер. 

— З моєї точки зору… — почав Г’юл. 

Обоє замовкли. 

— Вибач. Договорюй. 

— Та нічого. Кажи вже. 

— Я просто хотів сказати, що на будівництво «Дискума» нам грошей достатньо і так, — сказав Г’юл. 

— Хіба що на стіни та сцену, — сказав Вітолер. — Але більше ні на що. Ні на ляди з пекла, ні на машини для богів з небес. Чи на платформу-барабан. Чи на механічні віяла для штучного вітру. 

— Ми ж усе життя без них обходилися, — сказав Г’юл. — Пам’ятаєш старі добрі часи? Все, що ми мали — це дошки та трохи фарбованої мішковини. Зате скільки ентузіазму! Коли нам був потрібен вітер, ми створювали його самотужки, — він знову побарабанив пальцями. — Хоча, — тихо додав він, — нам не завадила б машина для зображення хвиль. Зовсім невеличка. У мене ж є ота ідея про те, як корабель налітає на рифи поблизу невідомого острова, і отам… 

— Вибач, нічого не буде, — покрутив головою Вітолер. 

— Але ж ми не раз збирали цілі натовпи! — здивувався Томджон. 

— Звісно, хлопче. Звісно. Але ця публіка платила по півпенні. А майстри-механіки хочуть срібла. Якби ми хотіли стати заможними людьми… тобто персонами, — поспішно виправився він, — нам треба було б народитися теслями, — він засовався на стільці. — Я вже заборгував тролеві Хризофразу[51] більше, ніж слід було б. 

Двоє колег втупилися в нього. 

— Та ж він відриває боржниками руки й ноги! — вигукнув Томджон. 

— Скільки ти йому винен? — спитав Г’юл. 

— Та все гаразд, — поспішно відповів Вітолер. — Відсотки покривати я встигаю. Більш-менш. 

— Чудово, але скільки ти винен в цілому? 

— Одну руку й одну ногу. 

На обличчях юнака та гнома відбився жах. 

— Як ти міг бути настільки… 

— Я зробив це для вас! Томджонові потрібно на велику сцену, він не має гробити здоров’я, ночуючи в халабудах і не маючи власного дому. А тобі, мій друже, давно час десь осісти й отримати в своє розпорядження усі ці ляди й… хвилювальні машини, чи як його там. Саме ви колись підбивали мене на всю цю справу, і я подумав, що ви маєте рацію. Не можна жити постійно в дорозі, даючи по дві вистави на день для купки селян, до яких потім доводиться підходити з простягнутим капелюхом. Яке майбутнє нам світило? Я подумав, що нам треба мати

Відгуки про книгу Віщі сестри - Террі Пратчетт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: