Дитя песиголовців - Володимир Костянтинович Пузій
І більше за матір, звісно, — але Марта таке йому б ніколи не сказала.
— І от, — тихо додала вона, — любити ти її любиш, але сьогодні взяв і підвищив на неї голос. Навіть відьмою назвав. До речі, дякую тобі за це, Бене. Правда, це було дуже… круто, да.
Він почервонів, навіть у півтемряві салону було помітно. Явно збирався заперечити, але — слід віддати йому належне — сам себе стопорнув і замість цього спитав:
— Слухай, якщо вже тему підняли… Що там вона тобі такого наговорила? Знаю я її прийомчики: сходи за тим, сходи за цим, — а поки ти сумлінно піклувався про безпорадну пенсіонерку, дивишся: вона тобі вже сорочку заштопала, свіжих ягід у козубку принесла…
— Міг би попередити, я би інші джинси вдягнула, там якраз шов розходиться… Ой, та що, не дивися ти так! Поговорили… про різне. Про книжку, наприклад, як я і збиралася. Я, до речі, наївна: повірила, що вона й правда безхазяйна у вас лежала.
Чепурун почервонів ще сильніше, але ніяк не прокоментував. Мовчав і терпляче чекав на продовження.
— До слова, — згадала Марта, — про те, що вона мені ще говорила: ти ж у Чуряни раніше часто їздив, так? Були там якісь… пустища, наприклад? Такі, щоб жодна живність на них не водилася.
— Це у Чурянах? — реготнув Чепурун. — Та повно!.. Чекай, хочеш сказати, десь там можуть… Ну так, поле ж було поряд, і якщо ми знайшли там щеле…
Марта наступила йому на ногу. Не сильно, але рішуче.
Бен натяк зрозумів і стулив писок.
Вони помовчали. На задньому сидінні дядько з обскубаною борідкою брехав по телефону дружині, що вже в’їхали у місто, дві дівулі обговорювали зачіску якоїсь синьйорини Лілі; просто під ними сидів, притиснувшись скронею до скла, лисіючий чоловічок, робив вигляд, що спить, але акуратно відвертав голову щоразу, коли маршрутку трусило на вибоїнах. Попереду три старі баби обговорювали останні новини, одна заявляла, що її племінниця особисто знає жінку, яка бачила покійного пана Румпельштільцхена буквально на днях, ну максимум — тиждень тому, тож нема про що турбуватися, вся ця історія зі смертю — для наших заморських ворогів, щоб приспати пильність.
Ніхто не слухав, про що тріпалися Марта з Чепуруном. Чи, подумала вона, робив вигляд, що не слухає.
— Тільки не кажи, — похмуро прошепотів Бен, — не кажи, що ти вирішила влізти в усе це лайнище по другому колу. Ледве ж позбулася попередніх кі… кхм… кішок…
— Я схожа на дурепу? — Розмова звертала геть не туди, куди б їй хотілося. Сама, взагалі-то, винна (і на дурепу ще й як схожа!): на фіга було Чепуруна про таке розпитувати? — Це для одного проекту…
— Для Вегнера? — ще більше спохмурнів Бен. Дивився на неї з осудом, Марта згадала його «посидимо пару хвилин, поговоримо» і відчула, що знову шаленіє від люті. Вміють же люди забити собі голову невідьчим!
— Взагалі-то для Штоца, — сказала вона недбало. — А чим тобі Вегнер не догодив? Ну, якщо це не велика таємниця, звісно.
Чепурун переступив з ноги на ногу, зітхнув довго й протяжно. І як, здивувалася Марта, в людині стільки повітря вміщається?..
— Не велика, — сказав Чепурун. — Тут така справа. Словом. Розумієш. Я…
Та ба — сьогодні був не його день. Якраз цієї миті маршрутка, що поступово скидала швидкість, верескнула гальмами й зупинилася.
— Щоб тебе, — байдуже повідомив в нікуди водій. — До свят вони, чи що? Чи зарплатню їм поскорочували?
Марта пригнулася, глянула: траса перед ними була забита машинами, рухалися повільно, на зустрічній смузі — майже порожній — трохи далі стояли червоно-білі секції й кілька «борсуків». Єгері ходили із кресальними собаками вздовж машин, вимагали документи, про щось запитували у водіїв. Кількох змусили вийти, собаки застрибували просто на сидіння, сунули слиняві морди у бардачки.
— Це з вечора таке, — сказав дід із вислими вусами. Він сидів одразу за водієм, зморшкуваті, рельєфні долоні склав на металевій тростині й час від часу гучно рухав туди-сюди правою ступнею. — Поставили перегорожі, шмонають усіх. А запитаєш — ввічливо так, ропущині діти, відповідають: не маємо права розголошувати.
Вся маршрутка негайно взялася обговорювати, доки та в ім’я чого коїться те, що коїться, — і одні, ясна річ, обурювалися, а інші, звісно ж, виправдовували, бо якщо поставлено перегорожі, значить, не просто так, значить, з певною метою — і чому ж одразу на шкоду, звідки в нас така зневага до власних єгерів, які, до слова, ризикують здоров’ям, а іноді й життям, щоб охоронити й уберегти нас, простих громадян…
Марта з Чепуруном перезирнулися й дружно скривилися. Отак слухаєш телик і гадаєш, що весь цей флуд тільки там і існує. А потім виходиш з дому — і бац, отримай і розпишися, любонько моя!..
Черга просувалася повільно — дуже повільно! — і дехто вже почав вимагати, щоб випустили, йому швидше пішки. Водій двері відчинив, але попередив, що назад не пустить.
Та йому довелося.
— Всіх заганяють назад, — повідомив йому дід із вислими вусами. — Злі ж, ти подивись!.. Щось у них сьогодні пішло не так.
— Що хоч шукають? — спитали із задніх сидінь.
Молодий єгер зазирнув до салону, ковзнув поглядом по обличчях — так, наче оглядав склад бракованих манекенів.
— Приготуйте до огляду особисті речі. Та документи.
Зусібіч залунали запитання, але єгер просто вийшов, ні слова більше не сказав.
— Ну клас, — заявив Чепурун. — Хай живе всесвітня параноя. Знаєш, одне тішить: що ми з тобою нічого такого не везе… Марто?
— Просто стій і говори зі мною про що завгодно, — тихо попросила вона. — Тільки не горлань і не привертай зайвої уваги, ок?
— Та що сталося? Все, все, зрозумів, мовчу, в сенсі — якраз не мовчу, а навпаки, про що би ти хотіла, а, так, ну, хай буде про, наприклад, маркітанток, я тут читав…
Марта перехопила сумку зручніше і, розвернувши так, щоб ті, хто сидів, не бачили, розстібнула. А сама вже міркувала: якщо обшукуватимуть із собаками, ті книгу напевно почують. Тому викинути на підлогу не варіант. А якщо, наприклад, трохи затриматися, поки всі проштовхуватимуться до виходу, і заштовхнути за спинки задніх сидінь, — може спрацювати. Звідти сильно смердить бензином, саме те, що треба.
Вона вже розвернулася отак упівоберта, щоб не заважати вибиратися решті, та тут до салону піднялися двоє єгерів, один тримав на повідці кресального собаку, другий наказав водієві показати документи, а пасажирам вийти і стати біля узбіччя, із речами.
— …і я, бачиш, подумав… — Чепурун затнувся й штовхнув Марту ліктем: — Ого, це що, твій знайомий єгер?
— Стули пельку, — попросила Марта. — Просто, блін, мовчи.
— То «кажи про що заманеться», то «стули пельку» — жіноча логіка, розумом не осягнути!
Вижив Чепурун тільки через непорозуміння. Тітка, що
