Чорна магія для „чайників”. - Мирослава Горностаєва

Чоловік кинувся тікати. Біля свого під’їзду перейшов на спокійний крок. Стара налякала його до смерти — він бо почав уже звикати до нового і такого вигідного для нього стану речей.

В квартирі гудів пиловсмоктувач. Чоловік поставив сумку на тумбочку в коридорчику і гукнув:

— Таню! Кохана!

Та жінка не вибігла йому назустріч з сяючим усміхом.

— Таню!

Вона лежала на паласі в блакитному домашньому халатику, худенька як дівчинка, зігнувшись і притисши руки до грудей. Поруч валялись розсипані таблетки… Валідол, нітрогліцерин, сустак… Жінка приймала їх не припиняючи прибирання. Вона була впевнена, як і її коханий, що серцеві хвороби — це жіноча істерія, як сльози та об- мороки. Поболить і перестане… Інфаркти — то для старих бабів, а їй же ще немає й тридцяти…

Він наступив ногою на педаль «Самсунга». Потім підійшов до телефону й викликав «Швидку».

***

Чоловік плентався додому від автобусної зупинки. Цього дня він вперше вийшов на роботу опісля похорону дружини. Позаду були страшні клопоти, труна, оббита зеленою тканиною в золотавих розводах, ридаюча теща, заплакана мати, що примчала з М., Степовий цвинтар, якраз посеред голого степу — ні деревця, ні квіточки, піп, якого навіщось запросили невіруючі жінчині родичі, застигле Тетянине лице, біла сукня, якої він не пам’ятав, смужка паперу на жінчиному чолі — «прохідну поправте», - шепоче якась бабулька з двору, і чиясь стареча рука поправляє ту смужку, аби лежала рівно, поквапні удари молотка, труна на рушниках іде до ями, і земля, земля…степова глина, що завалює дерев’яний ящик з його коханою… Хлопці з «Ритуалу» працюють як навіжені — у них сьогодні ще клієнти. На земляний горбочок стійма ставляться вінки. «Від матері…» «Від подруг…» Кошик троянд від Лесі, котра якраз приїхала з Італії навідати рідних. І його вінок — «коханій дружині».

Рік тому він так само йшов до порожньої квартири. Але тоді ще мав надію, що жінка отямиться і повернеться. Тепер все… З могили не повертаються… А Влад не має навіть могили… Неформатний Влад, котрий любив казки і іграшкових зайчиків. Програма… А якщо…

— Навіть не думайте про це, — пролунав суворий старечий голос.

Торговка книгами очікувала його біля під’їзду. Бабуся була зодягнена в гарний шовковий брючний костюм пісочного кольору. Ніяких хусточок, замість сумки з книгами — трохи старомодний ридикюль.

— П- про що? — заїкнувся він.

— Повернути її за допомогою програми. Мій онук спробував… Вона прийшла…

— Хто вона?

— Його дівчина. Запах… Мені здається іноді, що він і досі є… Онук якось зміг її…позбутись. А потім зник сам… Може це програма… А може він десь наклав на себе руки. Я стійкіша… Я з 28-го року, пережила війну і голодовку. Мене не налякаєш розпухлим трупом — у дитинстві я бачила їх забагато. А хлопець не витримав. Викиньте програму! Давайте, я викину!

— Ви божевільна, — пробурмотів чоловік, — яка ще програма… дайте спокій.

— Краще напийтесь сьогодні, - порадила баба, коли він прослизнув повз неї до під’їзду.

Та чоловік не напився. Цілий вечір він дивився телевізор, в якому численні кандидати на голову колгоспу «Україна» розповідали які вони хороші, а потім вимкнув один ящик і увімкнув другий.

Він вибрав «Пошук варіантів». Програма послужливо гортала сторінки, спокусливо пропонуючи всі блага світу. Зрештою він зупинився на «Воскресінні з мертвих» і ввів Тетянині параметри. Рішуче натиснув Enter. Нічого не сталося.

На Степовому цвинтарі на свіжій могилі заворушилася земля….

Години через три в його квартирі відчинились двері.

Чоловік так і не зрозумів, як вона увійшла… Потім здогадався, що може забув замкнутись на замок… А може двері розчинилися самі. Вперше в житті його звичка усе пояснювати логічно дала збій, а розум завис як курсор під час комп’ютерного «глюку».

— Коханий, — сказала Тетяна, — коха-аний…

«Прохідну» вона певне загубила по дорозі. Волосся висіло пасмами. Під білою шовковою сукнею просвічувалися грубі патологоанатомічні шви. Мертва ступала нетвердо, поширюючи довкола запах тліну та землі.

— Як у нас брудно, — просипіла вона глухо, — яка ж я недбала… Зараз я трохи приберу, коханий… А тоді… Доведеш мені, що ти гусар?

Він щось промичав, не сміючи підвести очі на її пожовкле лице. Мертва пошкандибала до ванної, і звідти почувся плюскіт води.

У нього підігнулися ноги, і до комп’ютерного столика він доповз на колінах. У ванній мертва Тетяна замугикала хрипко, але ідеально точно мелодійку шлягеру шестирічної давності:

— А в тавєрнє тіхо плачєт скріпка… Нєрви ус — пакаівая мнє…. І твая раскосая улибка…

В бархатнам купаітца вінє…

Оця «раскосая улибка» завжди доводила їх обох до приступу дурного сміху. Зараз у нього лише затрусились руки. Лівою він вчепився в правицю, як алкоголік в стопку і натиснув на delete.

Зомлів він мабуть тієї ж хвилини, бо відчув, що лежить на боці. Вода у ванній все лилася. Йому здалося, що Тетяна схилилася над ним і він зомлів знову.

— Молодий чоловіче! Толя! Толя!

Його голова лежала на колінах в старої торговки книгами.

— Де вона? — спитав

— Delete, — озвалася колишня учителька, — вам пощастило, Толику… Як для «чайника» ви швидко отямились.

Він підвівся і, спираючись на стару, дошкандибав до ванної. Там лежало перекинуте пластикове відро, лилася вода з крану… Лише запах тліну нагадував, що йому це не примарилося.

— Толю, — мовила стара, — віддайте мені диск… Зітріть програму в комп’ютері і віддайте. Давайте, я сама її зітру. Онук навчив мене багато чому. Аби мій старий дізнався про це, він би зійшов з розуму.

— Мені просто стало зле, — прохрипів чоловік, — ось навіть двері не зачинив… Ідіть геть… У людини горе, а ви ходите, морочите голову…