Карпатська казка, або За десять днів до Купала - Наталія Довгопол

Наталія Довгопол

Карпатська казка, або За десять днів до Купала

Повість для дітей середнього та старшого шкільного віку

Висока трава сягала мало не до поясу, а коли в неї сісти, то можна і зовсім загубитися, ховаючись між білосніжних ромашок і запашної м’яти. Особливо, якщо тобі дванадцять років і зростом ти ледь сягаєш плечей своїх одноліток.

Лесі легко було зробитися непомітною на квітучій царинці – огородженій прогнилим парканом галявині, де закарпатські селяни вирощували траву на сіно. Про те, що гуцули ой-як не люблять, коли топчуть їхнє трав’яне багатство, зимову їжу для худоби, Леся добре знала. Знала вона й те, що не повинна далеко відходити від виховательок і своїх товаришок із дитячого санаторію, але бажання втекти та заховатись десь далеко-далеко від допитливих очей і докучливих слів виявилося сильнішим за притаманну їй слухняність. Прихопивши з собою книжку, Леся непомітно пішла вздовж річки, підіймаючись угору, подалі від дзвінких голосів одноліток, які радісно бавилися в льодяній воді Чорної Тиси та голосно вищали чи то від холоду, чи від задоволення.

Нарешті Леся була одна. Вона любила тишу. У тиші можна було читати, писати нотатки в тоненький щоденник або ж просто мріяти… На повні груди вдихнувши чисте повітря, дівчинка простяглася на траві, насолоджуючись чарівливим спокоєм передгір’я.

Блакитні незабудки лягли закладинками між сторінками недочитаного до кінця «П'ятнадцятирічного капітана» Жуля Верна. Сплетений вінок із польового різнотрав’я вабив метеликів і яскравих жучків, короною прикрашаючи коротко підстрижене русе волосся, а по Лесиному обличчю стрибали гарячі промені полуденного сонця, залишаючи на шкірі легку червневу засмагу.

– Ле-есю-у! – почулося здалеку.

Леся шморгнула в траву, але було вже запізно. Дорогою йшла висока й струнка дівчина, виблискуючи на сонці яскраво-рудим волоссям, що кучерями спадало на очі. Швидким рухом дівчина відкинула з обличчя неслухняне пасмо – розгніваний блиск її очей не обіцяв Лесі нічого доброго.

– Ну, ти догралася! – загрозливо крикнула дівчина, розсікаючи барвисте море трави. – Я не наймалася за тобою бігати. Приїдемо додому – будеш сама виправдовуватись перед мамою за всі свої втечі!

Різнотравий вінок упав долі, і розкрита книга зашаруділа паперовими сторінками.

– Та я краще довіку зостануся в цьому лісі й житиму між вовків, ніж повернуся додому з тобою! – блиснула великими каро-зеленими очиськами Леся і, зустрівшись з недобрим поглядом Ксені, кинулась навтіки.

Ксеня була Лесиною старшою сестрою. Старшою, розумнішою, красивішою… Принаймні, так усі казали. Її ставили в приклад учителі, її здобутками дорікала Лесі мама, її друзі безперестанку стукали в двері й обривали дзвінками телефон, її шанувальники стояли вечорами під вікнами й вчиняли за неї бійки… Кажуть, геній в сім’ї може бути тільки один, тож Лесі діставалася лиш тінь від пишних лаврів Ксені, і відблиск каро-зелених очей – єдине, що робило сестер хоч трохи схожими.

Чорна Тиса розмірено шуміла внизу. Над дорогою, що бігла навздогін річці, розкинулися зелені царинки, а вище по схилу вони змінювалися широколистими вільхами та вічнозеленими смереками. Не озираючись, Леся швидко попрямувала в напрямку лісової гущавини, спотикаючись об порослі мохом пеньки й заплутуючись в лопухах, що низеньким парканом розкинули своє листя біля самого лісу.

– Зупинися негайно! – закричала їй слідом Ксеня.

Вона безсило стиснула кулаки, зціпила зуби і, піднімаючи довгі поли легкої сукенки, побігла навздогін. Ксені було шістнадцять. Вона давно вже не ганяла наввипередки та не цікавилася дурницями. Вона була серйозною та цілеспрямованою, і просто не мала часу на подібні витівки молодшої сестри!

Трава пробивалася крізь босоніжки й лоскотала ноги. Ожина боляче дряпнула коліно, розриваючи поділ батистової сукні.

– Мала, це вже не смішно! Я не буду за тобою бігати! – Ксеня торкнулася порізу, і краплинки крові лишилися на її долоні.

Але Леся не слухала. Не зупиняючись, вона бігла далі, крізь зарості ожини й жалючу кропиву. Не розбираючи дороги й не відчуваючи ні втоми, ні болю від подряпин, вона вже дерлася на гору по стрімкому схилу, вкритому торішньою хвоєю та розперезаному поваленими вітром деревами. Серце божевільно калатало, вистукуючи: «Не хочу повертатися додому…» Гори, що так високо здіймалися на горизонті, розбудили дикі вогники в Лесиних очах. Розум благав її зупинитися: «Ти ж гарна та чемна!». Проте Леся безсила була протистояти несамовитому поклику серця: «Біжи!»

Густий ліс на схилі гори змінився полониною. Літнє сонце нещадно вдарило непокриту голову, а ноги заплутались у високих луках і по-зрадницьки підкосилися. Леся пірнула в густу траву, боляче забиваючись об землю.

Ззаду почулися хруст гілок і шарудіння трави. Дівчинка підвела голову, і гаряча долоня сестри дзвінко плеснула її по щоці.

– Ніколи так більше не роби! – розлючено закричала Ксеня.

Сльози виступили на очах Лесі й великими краплями почали стікати донизу.

– Вставай зараз же, і ходімо назад! Всі на нас чекають, щоб повернутися у санаторій!

Ксеня стрімко розвернулася та хотіла вже спускатися донизу, не сумніваючись, що присоромлена нею сестра поплентається слідом, але тихий голос Лесі примусив її зупинитися.

– Чому ти мене так ненавидиш?

Повернувши голову, Ксеня скосила очі на сестру. Та сиділа на землі, обійнявши руками побиті коліна; із великих очей потоком лилися сльози.

– Я тебе не ненавиджу, – здивовано відповіла вона, і загаюючись на мить, відповіла: – Я… Я тебе виховую.

Але Леся лише сильніше розревілась. Ксеня опустила руки. Жар її люті розвіявся зі щойно підлетівшим вітерцем, їй раптом стало шкода своєї малої. Не витримавши сліз сестри, Ксеня легенько торкнулася її руки та лагідно прошепотіла:

– Ходімо, на нас дійсно всі чекають, хвилюються…

Хлипаючи носом, Леся повільно підвелася і, не підіймаючи очей, похмуро поплелася слідом за Ксенею. Їй знову доводилось слухатися старшої сестри, навіть, якщо більше всього на світі зараз хотілося стати малою непомітною мурашкою й заховатись десь серед трави.

– Дивись, нам пощастило – тут є стежка! – радісно вигукнула Ксеня, вказуючи в напрямку лісу, де між дерев вився втоптаний лісовий манівець. – Схоже, вона спускається до дороги. Щось не хочеться повертатися назад тим самим бездоріжжям, по якому ти мене потягнула…

Дівчата мовчки вийшли на стежку, прямуючи добре втоптаним шляхом повз тонке мереживо папороті й зелений килим трилисника. Покружлявши між деревами, стежка справді стрімко побігла донизу.

Густі смереки дарували жадану тінь, навкруги весело щебетали птахи й дзижчали джмелі, кущами пробіг сірий заєць. Але занурені в свої думки дівчата лише похмуро спостерігали за дорогою, байдуже дивлячись собі під ноги.

Раптом ліс змінився широкою галявиною. Стежка побігла в траву й щезла між високих осок. У всі боки від галявинки здіймалися високі гори.

Зупинившись,