Чорна магія для „чайників”. - Мирослава Горностаєва

— Робить з сина дівчисько, — бурчав, — бабське виховання.

Перекусив по холостяцькому та увімкнув комп’ютер. Увійшов у програму зниклого хакера. Дібрався до таблички і повідзначав усі недоліки дружини й сина.

В комп’ютері заверещало. Тоді вискочила табличка:

«Створення щасливої родини по заданим параметрам від компанії Lcfr LTD.»

«Дружина Тетяна — відформатувати. Натисніть enter.»

«Син Влад — не формат. Натисніть delete»

— Ну ось, — пробурчав чоловік, — навіть машина говорить, що дитина геть зіпсута. Шостий рік пішов — а воно як дівчинка. Зайчики, кучері, Гаррі Поттери… Казочки на ніч. Вже з такого не виховаєш чоловіка. Характер — Тетянина погана копія. Фантазії, квіточки. Нехлюйство… Штани свої не вміє скласти… Капризний, розбещений… Бабусі розбалували — головним чином теща, але і мати теж. Забула вже як мене виховувала.

Він задумався на хвильку про те, як добре було б мати іншу дитину. Слухняну, акуратну, виважену. Без стрибків і диких радощів, без дурної впертості… І щоб захоплювалася тим, чим він у дитинстві. Метеликами, комахами. Конструктором, різним залізяччям. А не казками про малолітніх чародіїв.

— Мама завжди казала, — мовив він до дисплея, — що я — ідеальна дитина. А син — наче і не мій…

І натиснув delete. А тоді — enter.

Владове ім’я зникло одразу. Тетянине мерехтіло хвилини зо три, потім вискочив напис:

«Форматування завершено. Проект — «Міцна родина». У файлі «Дружина» можливі видозмінення за Вашим бажанням. Залишайтесь з нами.»

— Хтозна що, — мовив чоловік втомлено, вимкнув комп’ ютера і влігся спати.

Дружина зателефонувала йому наступного ранку на мобільний, коли він був на заводі.

— Коханий, нам треба зустрітись…

В нього тьохнуло серце. Такий голос він чув шість років тому не в мобільному, який був тоді не по кишені помічнику майстра хоч і на заводі, що вважався «пристойним», а в трубці цехового телефону. Й диспетчерки гукали, сміючись:«Толя, дзвонить твоя

ко — охана».

Зі службового автобусу «Завод — Острівний» він зіскочив першим. Пройшов трохи вулицею й піднявся на веранду кафе «Мар’я». Вже сутеніло, і він розгублено водив поглядом по жінкам за столиками.

«Та що ж це таке, що я її знову не пізнаю…»

— Толику!

З-за столика навпроти піднялася дівчина… Не його Тетяна, що розповніла після пологів з 44 до 52 «совєцького» розміру.

— Т-таню?

— Ти що, мене не пізнав?

На столі вже стояли замовлені нею два келихи вина. Червоного.

— Я вже довго очікую! — сяяла дружина, — вже й вино принесли… Сідай і будемо миритись.

— Я думав, ти будеш з Владом, — пробурмотів він.

— З яким Владом? — Вигнулись Тетянині брови, — з нашим сисадміном? То ти мене до нього приревнував? Дурненький! А я не могла зрозуміти, що з тобою коїться. Але тепер все буде добре! Я повертаюся додому! Я прошу пробачення, любий, я така дурна! Це я в усьому винна! Ти мій найкращий! Єдиний і неповторний!

Чоловік очманіло дивився на келихи з вином.

— Ти ж любиш біле, — пробелькотів.

— Біле, — авторитетно мовила дружина, — п’ють лише задля того, щоб похизуватися… Сноби усякі. Давай за кохання, а потім сходимо за моїми речами і додому.

В тісній Лесиній кімнатці уже стояли дві спаковані сумки з речами і книгами. І не було й сліду від Влада з його кучериками, іграшками та «Гаррі Поттерами»

Вдома Тетяна одразу ж схопилася за віника й ганчірку. Підлогу на кухні вишмарувала рачки, без усякої швабри, наявність якої у квартирі завжди приводила його у праведний гнів. Потім загудів пиловсмоктувач. І, нарешті, жінка урочисто застелила ліжко чистою білизною.

— Все це від того, — мовила, — що у нас немає дітей… Треба це виправити, ко-оханий!

Чоловік витер липке від поту чоло і ногою запхнув глибше жовтого зайця, котрий застряг між канапою й шафою. Спершу подумав, що у нього нічого не вийде. Але Тетяна виробляла таке, що Шарон Стоун відпочивала в своєму Голівуді. Примирення пройшло цілком успішно, і чоловік провалився в тяжкий сон без сновидінь.

***

Звісно, жилося йому набагато комфортніше, ніж доти. Дружина не просто погоджувалася з кожною його думкою, вона вгадувала її інтуїтивно. Її до того не дуже вмілі руки інтелігентної городянки перетворилися на вправні кінцівки хатнього робота, котрий безкінечно щось варив, прав, прибирав, шив, консервував.

З банку вона звільнилася і нині працювала економістом у райвно, тут таки на Острівному. Тепер додому дружина приходила о четвертій, а не о сьомій-восьмій. Переклади з іноземних мов також пішли у непам’ять.

— Навіщо це мені? — говорила Тетяна весело, — гроші — то полова. Обмежимо трошки наші потреби та й по всьому.

Зате на дачі, яку до того чоловік обробляв практично сам, дружина просто пропадала. Нині вона мала два вихідних без ніяких понаднормових та підробітків і всі їх проводила на шести сотках, разом з чоловіком. Часом, опісля продуктивної праці вони смажили шашлики, випивали трохи червоного вина, дивилися на Острівний за залізничною колією, на зорі над головами і були щасливими. Саме про таку родину він мріяв. Не гнатися за заробітком, не тинятися у вихідні по кав’ярнях, концертах, театрах, а просто милуватися зорями. Часом він заводив розмову про те, щоб перебратись в якесь перспективне село, стати фермерами, або, принаймні продати квартиру й купити хату, де й жити подалі від цивілізації, глобалізму, проклятого світу, котрий вимагає грошей, грошей і ще раз грошей на те, без чого можна й обійтися. Дружина охоче погоджувалась.

— Оті нові пральні машини… Хіба ними випереш як руками? Комірці та манжети — ніколи… А мікрохвильовки! Вони ж змінюють структуру їжі!

— Раніше готували в печі і яка це