Ритуал - Марина та Сергій Дяченко

Вітер зносив різкий драконячий запах; повертаючи голову, вона бачила прямо над собою коричневу луску й ритмічні помахи перетинчастих крил.

Знову небо, біла безтурботна хмаринка, обрій, і знову небо… Юта смикнулася, обдираючи боки об міцні кігті, вигнулась і щосили вдарила ногами по твердій м’язистій лапі. Дракон наче й не помітив.

Зціпивши зуби, глибоко вдихнувши, Юта змусила себе розслабитись.

Вона безвольно обвисла в потворних пазурах, заплющивши очі й лічачи про себе: п’ятнадцять, шістнадцять…

Пазурі смикнулися.

Дракон, либонь, вирішив, що жертва задихнулася, й послабив хватку.

Ледь-ледь.

Цього «ледь-ледь» Юті вистачило. Рвонувши що було сили, відчайдушно відштовхнувшись ліктями й коліньми, вона таки випала в порожнє небо.

Здавалося, вона оглухла — навколо стала стіна ревучого вітру, спідниці накрили Юту з головою, і коли вона знову побачила землю — хтозна, вгорі чи внизу, — земля вже була набагато ближче.

Розчепірившись і завмерши, наче зимова жаба в товщі озерної криги, забувши від жаху навіть заплющити очі, Юта летіла, падала, провалювалася в повітряну яму. За наступні кілька секунд земля стрімко втратила схожість зі зшитою з клаптиків ковдрою й кинулася їй в обличчя.

На якийсь час її свідомість потьмарилася. Відчувши поштовх і раптовий біль, вона спершу було подумала, що вже розбилася на смерть і лежить, закривавлена, десь у полі; одначе вітер так само тріпав її вбрання й волосся, і, розплющивши очі, вона побачила, як земля віддаляється.

В останню мить дракон підхопив утрачену жертву, і тепер його пазурі стискали Юту ще міцніше, ще болючіше впивалися в ребра і не давали дихнути. Утім, у принцеси вже не було сили боротися — вона лише слабко пручалася, марно намагаючись розтиснути потворні пазурі. Це більше шкодило їй самій, аніж драконові, проте Юта не здавалася, сукала ногами і, вигнувшись, намагалася вкусити вкриту дрібною лускою лапу.

Крізь туман, що став у неї перед очима, вона все ж бачила, як поля внизу змінилися густими лісами, де не було ні доріг, ні просік; кілька разів вона непритомніла, а тим часом ліси заступила кам’яниста рівнина, тоді постали сірі із зеленкуватими жилами скелі, об які розбивався прибій — дракон заніс Юту на морський берег.

Юта бачила випнутий у море вузькою косою скелястий гребінь, який закінчувався величезною дивної форми горою; дракон різко звернув, і Юта з жахом усвідомила, що насправді це замок — напівзруйнований замок, який угніздився серед скель. Нерівні вежі стирчали, як гнилі зуби; дракон знижувався колами, немовби даючи Юті змогу роздивитися перекошений підйомний міст, сліпі вікна-бійниці та круглу чорну діру — вхід у тунель, ворота для дракона.

Коли Юта побачила тунель, її сила миттю подесятерилися — вона виривалася й пручалася, мов дика кішка; дракон зашипів і шугнув у чорну діру.

Ютин рот і ніс миттю наповнилися попелом та сажею, позбавивши її змоги кричати. Якби дракон хоч на хвильку затримався в тунелі, вона напевно задихнулася б, одначе ящір, блискавкою пролетівши чорний, як ніч, коридор, увірвався в яскраво освітлене приміщення.

Тут страшні пазурі нарешті розтислись, і Юта відчула босими ногами холод кам’яних плит.

Не втримавшись на ногах, вона сіла на підлогу й обвела все напівпритомним поглядом. Кругла зала розмірами й оздобленням дуже пасувала драконові; крізь неправильної форми отвір у стелі падав широкий сонячний промінь.

У центрі зали привиділася Юті громіздка споруда — стіл, схожий одночасно й на вівтар, і на жертовник. У центрі його стирчав загострений залізний шип, а коло підніжжя — Юта похолола — горою лежали небачені огидні знаряддя, що викликали в потьмареній свідомості полонянки образ чи то крамниці різника, чи то камери тортур. Затуманений Ютин погляд не міг розрізнити, що там іще накидано купою у віддаленому темному кінці зали; за її спиною вдоволено зашипів ящір.

Доля принцеси Юти виявилася страшніша за найстрашніші казки.

З коротким здушеним криком жертва дракона знепритомніла.

* * *

Перед її очима танцювали жовті вогники. Вона напівлежала на чомусь м’якому, її оточували тепло й тиша.

Ґорґулья, який огидний сон!

Вона потяглася, не розплющуючи очей.

Де вона? Не схоже, щоб у своєму ліжку. Може, знову задрімала над книжкою в улюбленому маминому кріслі?

Мама вишивала шовком сюжет старовинної легенди про дівчину, яку викрав…

Дракон?!

Вона розплющила очі й сіла.

У просторій залі було доволі світло; догоряли дрова в каміні, і Юта справді сиділа у кріслі — але в геть незнайомому, добряче потертому й такому великому, що в ньому могло вміститися ще з півдесятка принцес. Прямо перед собою вона побачила стіл, увесь заставлений тьмяними винними пляшками, а по той бік стола — ґорґулья! — в такому самому кріслі розсівся абсолютно незнайомий чоловік — темноволосий, сухорлявий, зі страдницькою складкою між зсупленими бровами. Схиливши голову на плече, він чи то міркував про щось, чи, може, дрімав.

Украй спантеличена, Юта якийсь час сиділа тихо, намагаючись згадати, що сталося, як вона сюди потрапила, і, головне, хто цей незнайомець, що має зухвалість перебувати сам на сам зі сплячою принцесою?

Може, вона занедужала, і це — лікар?

Думки її плуталися; вона не могла довести до кінця жоден ланцюжок міркувань, і врешті, зневірившись, зважилася розтулити губи й тихенько покликати:

— Гей…

Незнайомець підняв голову.

У нього були вкрай трагічні, втомлені очі — як здалося Юті, темно-зелені. Побачивши, що принцеса прокинулась, він не виявив ні радості, ні хоча б зацікавлення.

Якийсь час вони дивилися одне на одного — незнайомець похмуро, Юта — з дедалі більшим сум’яттям.

Нарешті незнайомець, зітхнувши, нахилився вперед і поставив на стіл порожню склянку, яку весь цей час тримав у руці.

— Ви — лікар? — запитала пошепки Юта.

Незнайомець криво осміхнувся, і Юта зрозуміла — ні, він не лікар. Сердячись на себе за нерішучість, вона запитала голосніше й вимогливіше:

— То хто ж ви, ґорґулья, такий і що ви тут робите?

Незнайомець втупився в неї спантеличено, потім простяг руку до найближчої пузатої пляшки й наповнив з неї склянку. Відсьорбнув, поморщився, знову втомлено глянув на Юту. Підняв брови:

— Гарне запитання… Ви що, принцесо, геть нічого не пам’ятаєте?

Голос у нього був ледь хрипкуватий — Юта могла заприсягтися, що ніколи раніше його не чула.

Незнайомець тим часом устав, причому з помітним зусиллям — либонь, уже чимало випив.

— Дозвольте вам нагадати, принцесо, — він дивно всміхнувся, — дозвольте вам нагадати, що вас викрав дракон.

Юта похолола.

— Ні, — промимрила вона тремтячим голосом, — мені тільки приснилося, що мене викрав дракон.

Незнайомець підняв очі до стелі:

— Добре. А до цього вам приснилося, що ви були на карнавалі… У