Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

для цієї подорожі я повинен одягнути повний обладунок на себе. Інакше я не впораюся з усім цим. Він не важкий, але дуже незручний, якщо його зняти. Займає весь пузатий мішок, а в мене ж іще сакви, скручений плащ, зброя, щит і сідло. Якби це була оригінальна місцева зброя, то я ледь міг би пересуватися з усім цим. Та завдяки сучасним матеріалам, які правдоподібно вдають ковану сталь, плетені ремені й затверділу шкіру, усе це, разом із шоломом, важить усього дванадцять кілограмів. Повний комплект екіпіровки воїна з Узбережжя вдвічі важчий. Я вдягаю наколінники, поручі, кольчугу, латний нагрудник і шолом. Пристібую ремінь зі зброєю і вперше витягаю меч на цій землі.

Його було створено в майстерні Нордланд, яка виготовляє бойові гравітаційні гелікоптери. Меч не схожий на меч Людей Узбережжя — він довший, має вдвічі довше руків’я без виразного навершя, квадратну щитовидну гарду і односічне мономолекулярне лезо. Формою він трохи завдячує шінобі кен, мечу найманих убивць давньої Японії. Я волів би мати самурайську катану, але мій інструктор із боротьби за допомогою кількох болісних прикладів довів мені, що це дурна забаганка. Зате я отримав більш універсальну зброю, яку можу використовувати в кількох різних стилях — тримаючи щит, однією рукою чи двома. Можу фехтувати, вести бій у стилі кенджюцу або рубатися як воїн ордену тамплієрів.

Мачете я отримав додатково, як звичайний інструмент. Він так само технологічно витончений простий у будові, як і меч. Однак у парафеодальних культурах, як-от ця, меч — зазвичай не просто меч. Він не тільки коштує багато, а і вміщує честь воїна, духи його жертв, вдачу, якогось бога й дідько знає що ще. Якщо я почну рубати ним сухі гілки для вогню або копати землю — отримаю на свою голову проблеми або стану посміховиськом. У будь-якому разі, зверну на себе непотрібну увагу.

Ще є ніж, трохи похідного обладнання, теплий одяг, запасні чоботи, зимові чоботи, композитний лук, стріли, овальний щит із ламінату і кінська упряж. Прокляте сідло. Воно досконале й легке, із купою схованок і торбинок, але, мабуть, не існує нічого менш зручного для транспортування.

Шолом, звісно ж, на голові. Сідельні торби сконструйовані так, що я можу повісити їх на плечі — одну спереду, другу ззаду — і закріпити з боків. Вийде щось на кшталт рюкзака. Щит можна закріпити на спині. Сагайдак зі складеним луком — на поясі праворуч. Мачете — під клапаном сумки, що висить на грудях.

Сідло врешті вантажу — на загривок, уперши внутрішнім чепраком у щит; одна тебенька входить між торбою і задньою частиною шолома.

Такий от я.

Іду.

Навантажений, наче верблюд, у повному озброєнні, із сідлом на зашийку, виглядаю наче Круть і Верть в одній особі. Спотикаюся на цій багнистій масі з каміння та засохлих дере, спорядження дзеленчить, а я рухаюся в бік лісу, який приховає від світу це жахливе видовисько.

Царство за коня.

Сутеніє. Я вирішую пробудити цифрал.

Цифрал. Мій паразитарний янгол-охоронець, вигадуваний в таємних лабораторіях «Нісіма Біотронікс» для Морського загону спеціальної розвідки.

Єдиний елемент спорядження, який я точно не загублю і без якого мені тут буде непросто вижити.

Він перетворює мене на надлюдину. Це завдяки йому я бачу в темряві, чую мишачий писк на відстані двохсот метрів; це він у хвилини небезпеки вводить у мої вени гіперадреналін, який прискорює мої рухи та реакцію. Завдяки йому брязкітлива тарабарщина Людей Узбережжя або горлове белькотання амітраїв звучить у моїх вухах, наче рідна мова. У разі чого він знеболить мене, вилікує, висвітлить мапу під заплющеними повіками або виведе приціл на сітківку ока.

Завдяки йому за рік навчання я вивчив так багато, що за нормальних умов на це пішло би двадцять років.

Без цього холерного паразитарного гриба у моєму мозку вся місія була б тільки недешевим самогубством.

Його мені вводили крізь ніс.

Тоді цифрал був лише зернятком. Він розчинив оболонку і перетворився на личинку завбільшки зі збудник малярії. А потім подорожував кровоносною системою, утворюючи білі кров’яні клітини, поки не дістався гіпоталамуса. Там він угніздився і почав рости, харчуючись моєю кров’ю.

Коли дванадцять років тому у глибокій таємниці застосували першу модель, моя люба вітчизна вустами якогось божевільного єврократа наполягла на тому, щоб цифрал пильнував, аби солдати діяли згідно зі статутом, процедурами та відповідними наказами. А найкраще — щоби були покірні. Підозрюю, він уявляв собі Європу, де щось подібне завантажать кожному новонародженому. Ті щасливчики були з відділу «Fallschirmjager». Кілька командос загинуло вже під час полігонних випробувань, а двоє пустили собі кулю в лоба перед тим, як їм встигли деактивувати імпланти. Трьох відправили в божевільню.

Я страшенно боявся, коли мені його вживлювали.

Вони пояснювали, що це шоста, ретельно протестована версія. Що це тільки допоміжна система, елемент, який не втручатиметься в мою особистість. Що це просто внутрішній комп’ютер. Він зробить доступними ті частини мозку, які тимчасово не використовуються, і дозволить силі волі керувати процесами, на які зазвичай ми не маємо впливу. Що в разі невдачі все можна буде повернути назад. Якщо його деактивувати, він просто здохне й буде поглинутий організмом. Переконували, що вони знають що роблять.

Я їм не вірив ні на гріш.

І страшенно боявся.

А потім цифрал активувався і позбавив мене страху.

Це перше, що він зробив. Убив у мені здатність до звичайного людського переляку. До паніки чи істерії. Я більше не отримаю справжнього неврозу і не буду прокидатися з відчуттям неспокою та незрозумілого нещастя, як нормальна людина. Перед лицем небезпеки я до останнього вигадую, думаю і планую. Я буваю стурбований або переляканий, але мене не паралізує страх. Я вже так не вмію. Коли не