Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Я не бачу зірок.

Я не бачу планети, яка за мить стане моїм єдиним світом.

Коли відкривається перегородка скидальної камери — все опиняється внизу, під капсулою. Я можу дивитися на стіну, яку періодично заливає помаранчевим світлом лампи тривоги.

Чую галас у навушниках. Контроль перевіряє останні параметри, пихата сука починає відлік секунд. Що за голос? Ображена валькірія в переддень менструації! Сподіваюся, ніколи її не зустріну.

— Хочеш щось сказати?

— Я невинний.

Останній звук мого світу — це тріск стикувальних колодок, що просковзують панциром, і стишений гуркіт запуску.

Я не готовий…

Потім немає жодних звуків ззовні, окрім голосу в навушниках. Я вичавлюю із себе радісний, ковбойський крик і падаю.

Така безцеремонна поведінка — це традиція. Я ж молодецький, крутий і незнищенний.

Насправді мені це починає подобатися.

Майже нічого не видно. Усе вирує, зірки розмазуються у зигзаги, лише одну мить я бачу «Манту», що висить на небосхилі, як широкий накінечник кебірийської стріли. Вона моментально стискається й перетворюється на чергову зірку, яку не відрізнити від інших. Прощавайте, податки, процедури й правила. Прощавай, цивілізаціє. Прощавайте, свята, гот-доги й лікарні. Прощавай, Земле. Прощавай, солодка Європо. Нехай твій бик понесе тебе до ясної холери!

Кінець.

І чорт вас усіх забирай.

Я намагаюся дихати нормально, але складається враження, що кишки протискаються крізь горло. Шкіра на обличчі розтягується в якійсь страшній гримасі, і я починаю сліпнути. Я відчуваю, як кров відпливає з пальців, як німіють ноги.

На трикутному візері досі бачу відбиток красивих губ Дейрдре з Дерри. Кривавий слід поцілунку залишається зі мною, допоки його не знищить кокон лютого вогню, який розцвітає навколо капсули.

На мене ніхто не чекає. Висока скеля на березі моря порожня аж до самого горизонту. До самого кінця зрідка порослих покрученими кущами солоних боліт, де маячить темна смуга лісу.

Повне безлюддя. Це добре. Якби хтось тут з’явився, я мусив би його вбити.

І це не жарт.

Місія цілком таємна. Офіційно нелегальна. Увесь цей світ охоплює цілковитий карантин. З моменту провалу дослідницької програми — карантин абсолютний. Перша антропоїдна цивілізація в усьому дослідженому космосі. Безцінна. Вони не можуть дізнатися, що не одні в космосі. Нам не можна порпатися в їхній культурі, що б вони не робили. Хто ми такі, щоб вирішувати… ну і таке інше. Усе, що я роблю, саме моє існування, ґвалтує всі правила, урочисто видані Брюсселем. З точки зору ідеології невтручання Льодовик — злочинець. Він ризикує викликати культурний шок, щоб врятувати кількох людей. І, може, прагне дізнатися, що тут відбувається.

Це проти директив.

Мені це аніскільки не заважає.

Я приземляюся з точністю до метра за якихось п’ятдесят метрів від прірви. Парашут типу «крило» і гравітаційні маневрові двигуни.

Чекаю п’ять хвилин, поки оболонка охолоне настільки, що можна буде вийти, а потім відчиняю засуви й відстібую паси.

Капсула, що стоїть у центрі кола з випаленою травою, схожа на тріснутий фрукт.

У мене мало часу. Я не можу милуватися видами. Сліди мого перебування тут мають зникнути якомога швидше.

Треба дістати все обладнання, яке я повинен забрати з собою, скласти парашут і заштовхати його в люк, а тоді нав’ючитися всіма цими речами й запустити відлік.

Треба відійти на пів кілометра. Це дистанція, яка відділяє мене від вапнякових скель під лісом. Це добре. Вони захистять мене від уламків.

Речі переношу по черзі. Напхані торби, сідло, мішок, зброю. Повітря холодне й чисте, освітлене несамовитим яскравим світлом заходу сонця. Це єдина чужа планета, яку я бачив наживо. Як і більшість людей, я ніколи не покидав Землі. Передусім я якось не можу усвідомити, що все навколо таке звичайне.

Як своє.

Трава як трава. Рослини як рослини. Трошки чужі, але не більше, ніж у якійсь Бразилії чи Австралії. Небо над головою, захід сонця, морські хвилі біля підніжжя скелі виглядають цілком нормально. Як на полігоні Коста Верде. Як у домі під Сплітом.

Так, як скрізь.

Мені шкода парашута. Кількадесят квадратних метрів плівки — сильнішої й легшої, ніж будь-яка інша доступна тканина. Багато чудових мотузок з арахніду. Кожна могла б витримати вагу вола. Усе це за уламок секунди має випаруватися, а в мені місяці вбивчих тренувань виробили інстинкт сміттяра. Кожна річ, яку знайдеш, може стати у нагоді. Тому мені так складно розлучитися з парашутом. Змарную його, а невдовзі, мучаючись із якоюсь дешевою мотузкою, сумуватиму за ним.

Я піднімаю захисну кришку детонатора, повертаю ключ, вбиваю шестизначний код, а потім відводжу червону ручку, повертаю її й витягаю на всю довжину.

Нічого не відбувається.

Замість квадратних цифр зворотного відліку я бачу на екрані перелік машинних кодів, потім якісь значки й одне за другим — повідомлення про помилки.

Мені стає спекотно.

Це одна з таємниць цього світу.

Одна з тих, які я маю з’ясувати.

Мідґаард — це зона смерті для електроніки. Тут усі дорогі іграшки, якими ми оточені вдома від самого народження аж до моменту смерті, починають спочатку глючити, потім псуються, а під кінець просто помирають.

Перша експедиція не змогла навіть рушити. Рятівний шатл, який за ними вислали, після старту зміг