Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Зірвався на ноги, немов пружина. Відразу — в бойову стійку, водночас витягнувши меч із низьким ковзаючим звуком, що нагадував різке гальмування трамваю.

Тварюка ще боком летіла в повітрі, незграбно загрібаючи кінцівками. В імлистому світлі ночі її шкіра злегка виблискувала. Кремезна, може, метра півтора заввишки, вона нагадувала огидну людиноподібну жабу. Вдарилася об землю, відскочила й проїхала десь метр на спині, але одним різким рухом відразу підхопилася, що за умов нормального перебігу часу здалося б миттєвим. Широка паща, наче шрам на пласкій голові, що виростала просто з плечей, блиснула рядами трикутних акулячих зубів.

Руку охопив пульсуючий біль, краєм ока Драккайнен зауважив кілька вузьких неглибоких подряпин — наче від дротяної щітки. Схоже, на шкірі тварюки були колючки.

Він підняв меч з боку голови у звиклому ассо-но-камае. Це тільки тварюка.

Побачив, як м’язи ніг створіння скорочуються, і воно вистрілює в його бік, немов гігантська жаба. Бачив, як трикутні довгі стопи гойдаються в повітрі, як істота розкидає лапи з виставленими пазурами.

Вуко чекав до останньої секунди і, крутнувшись, ухилився від блискавичного удару лапи, згідно із «правилом обертової кулі». Атакував навскіс, приміряючись так, щоб розрубати хребет. Вістря пройшло крізь загусле повітря. Драккайнен з подивом побачив, що уникаючи удару, тварюка перевертається в повітрі і розвертається до нього мордою, майже одночасно з його власним рухом. Феноменальна швидкість реакції.

Істота приземлилася боком, з-під пазурів полетіли тріски і хмара пилу, що зависла в повітрі, немов скаламучений мул. Відразу ж вона приготувалася до наступного стрибка.

Він почав вдихати, коли тварюка стрибнула. Зійшовши з лінії атаки, одним плавним рухом Вуко рубонув пласко і так швидко, як тільки вмів, знаючи, що може потягнути собі м’язи. Вістрям пронеслася хвиля тремтіння, спровокована турбулентністю. Цього разу самий кінчик меча на мить у чомусь загруз, він не помітив, у чому саме, бо саме провернув руку на зворотний хват, вістрям униз, і хльоснув навхрест, описуючи в повітрі вісімку. Ще раз торкнувся тварюки, знову самим лише кінчиком. Відступив на крок і ще раз змінив хват. Вдих завершився.

Тепер видих. Спостерігаючи за світом у сповільненому часі, можна забути про дихання.

Щось довгасте повільно насувалося, перекидаючись у повітрі, немов у невагомості. Нагадувало анемону. Драккайнен глянув іще раз і побачив, що це була відрубана лапа. Долоня зі шматком передпліччя дрейфувала в повітрі й бризкала краплями крові, схожими на маленькі пульсуючі кульки.

Він виставив вістря перед собою, а потім підняв над головою. Пазурі вгрузли в землю, тварюка вищирилася у жаскій посмішці, і раптом вздовж її хребта й на голові настобурчився гребінь із довгих шипів, схожих на голки дикобраза. Гостро запахло мурашиною кислотою і рициною. Та свинота була ще й отруйною. Погано.

Треба було взяти щит і обидва поручі. Усе через власну лінь.

Тварюка вистрілила, мов торпеда. Її задні ноги, схоже, мали силу катапульти. Стрибнула, однак трохи убік, загрібаючи уцілілою лапою там, де Драккайнен повинен був опинитися згідно з «правилом обертової кулі». Замість цього людина відхилилася назад із піднятими мечем, продовжуючи твердо стояти на землі. Він зігнув коліна, перед його обличчям промайнули пазурі, і тоді, відчуваючи, як розриваються напружені, мов канати, м’язи очеревини, він випростався; видихаючи повітря у страшному вібруючому крику, що пролунав немов уповільнений грім, рубонув навскоси, і, відхилившись в інший бік, розминувся з тварюкою, наче тореадор.

Тварина приземлилася на задні кінцівки й розвернулася.

Відрубана лапа завершила політ і вдарилась об землю з мокрим ляскотом.

Вони знову стояли одне навпроти одного. Драккайнен важко дихав, відчуваючи, як пульсують усі м’язи. Не бачив, куди саме поцілив.

Тварюка роззявила пащу, і раптово по її грудях, навскіс, побігла темна, лискуча, наче вузький перев’яз, змійка.

Вони стояли далі. Безкінечно довго.

А потім її голова разом із одним плечем почала з’їжджати з тіла і за мить пружно вдарилася об землю.

Час почав плинути в нормальному темпі, світло зірок із жовтуватого знову стало зеленим, тулуб завалився горілиць, а ноги затремтіли. Подорожній стояв, важко дихаючи, подряпини на передпліччі пульсували болем, але дії отрути він не відчував. Усі м’язи тремтіли, судома сталевими кліщами охопила литки.

Потвора продовжувала смикатися на землі, але якось хаотично. Кінцівки тремтіли, дико виблискували очі, паща роззявлялася і стулялася, щомиті висувався одинарний шип, гребінь на голові зіщулювався й опадав. Навіть відрубана лапа продовжувала дряпати землю пазурами. Розрубаний тулуб ритмічно бризкав цівками крові.

Він не міг пригадати подібного звіра. Більшість фауни Мідґаарда трохи нагадувала земну. Певною мірою. Конвергенція — пристосування до умов. Однак, вони нагадували родичів зі страшного сну. Стаючи на задні лапи, ведмеді сягали трьох метрів у висоту; травоїдна істота, що рилася в землі й була аналогом лінивця, важила майже дві тони, мала схожі на шаблі пазурі та пащу, якій міг би позаздрити крокодил. Немов на Землі у третинному періоді. Місцевий Творець, ймовірно, не облишив прихильності до зубатих, як дракони, представників мегафауни. Могло виявитися, що й цю тварюку, яка зійшла прямісінько із «Саду земних насолод» Босха, тут вважають звичайною жабою.

Ніт’їсефні вдарив долонею в гарду меча. На землі перед ним з’явилася кривава лінія. Він змахнув мечем в недбалому рейсікі, провернув руків’я в пальцях і вклав меч назад у піхви.

— Ульф Убивця Жаб, — тихо промовив він.

Повернувся до статуї і дослідив другий череп. Лезергазе було знайдено. Бідолаха вже не повернеться до Кембріджа.

Тварюка, що досі здригалася на землі, не допомогла знайти відповідей. Це створіння було винятково небезпечним і настільки швидким, що людина без цифралу не мала проти нього жодного шансу, але точно не воно порішило Галлерінґа, перетворивши половину його тіла в гранітну статую. Це не воно вбило Завратілову і Лезергазе, оскільки їхні голови