Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Розказували, що він прийшов просто з ночі, ідучи на великому, мов дракон, коні, і на його плечі сидів яструб, а поряд біг вовк.

Казали різну маячню.

Однак було інакше.

Правда в тому, що його виплюнули зірки.

— У тебе п’ятнадцять хвилин, — пояснює Джофа. Повторює це, мабуть, удесяте. Я сиджу, пристібнутий у коконі. Моє дивне обладнання розпихане по всій кабіні, десь на тлі бігають техніки в яскраво-червоних комбінезонах, хтось підключає товстий кабель і лається, миготять помаранчеві аварійні вогники, якийсь прилад щомиті плюється струменями густої пари. Я не готовий.

Я не готовий.

— Пам’ятай. Маєш відійти принаймні на півкілометра й сховати голову. Вибух не буде надто голосним, капсула випарується, але тебе може вдарити камінням, шматками дерев чи ще чимось. Буде дві ударні хвилі. Перша — нормальна, від вибуху, потім — зворотна. Більш-менш за три секунди.

Перший сигнал сирени. Погордий жіночий голос починає відлік. Кожні десять секунд, починаючи від шестиста. Я не готовий. Зараз вони запустять мене й підуть собі до буфету.

Не розумію, як я міг дозволити себе в це втягнути. Джофа поправляє якісь кабелі всередині капсули і крадькома пхає в кабіну пачку тютюну.

— Як ви почуваєтеся? — чую в навушниках металевий голос Новінкова. — У вас прискорюється пульс.

— Цікаво, чого б це, — проціджую в мікрофон. Дурний шарлатан.

Я відчуваю себе якимось прадавнім мертвим володарем. Прив’язаний до трону, який за мить опиниться посеред полум’я. Переді мною суне хоровод жалоби з дарами. Я вже отримав швейцарський складаний ніж і пляшку пальонки від когось із земляків. Усе нелегально, звісно. Артефакти. Анахронізми. А керівництво місії так старалося, щоб у мене навіть запальнички не було. Посмертні дари.

Бракує тільки плакальниць.

Вони мали б привести плакальниць.

П’ятсот секунд.

Я не готовий.

— Як почуваєшся? — це вже Дейрдре. Руді кучерики зникли під капюшоном, красиві вуста тремтять, в очах завмер блиск діамантів.

Що ж, хоча б одна плакальниця. Нічого не вийде з нашого короткого знайомства, моя руда Дейрдре з Дерри (деякі помилково називають його Лондондерри). Ти знала, що в нас нічого не вийде. Такий собі прифронтовий роман…

Я лише піднімаю великий палець. Цифрал поки що деактивований. Я не можу опанувати емоцій і вдавати крутого. І мені теж сумно, руда Дейрдре з Дерри.

Але вже надто пізно, щоб щось говорити.

Цей стос піді мною зараз підпалять.

Ти вже не поцілуєш мене через маску.

Хоча насправді це ти справжній командос, моя Дейрдре. Справжній морський котик. Капрал Морського підрозділу Спецрозвідки. Я — простий «цивільний». Доброволець розвідки, який пройшов річне навчання.

Це ти крута.

Крім того, це я зникну на вогняному троні, а ти підеш до буфету.

Я простягаю руку, Дейрдре плескає мені по долоні. Так воно в нас виходить — бракує часу на сцени.

А потім хтось помирає, не попрощавшись.

Восьмеро досі не повернулися. Я лише маю перевірити, що з ними сталося. А найімовірніше… ідентифікувати тіла. Минуло два роки. Якщо вони все-таки вижили, то витягнути їх або полагодити те, що вони зіпсували. І повернутися.

І повернуся, чорт вас забирай.

Триста п’ятдесят.

Кришка капсули опускається з виском серводвигунів, вона випукла, як крильця хруща. Чую, як закриваються важелі.

Дейрдре цілує сімнадцятишарове скло трикутного вічка. На панцерній поверхні лишається слід іржаво-коричневої помади.

Красиві вуста Дейрдре відбиваються на моєму саркофазі, як запечена кров.

Сталевий стукіт лине згори капсули. Тріск, з яким колодки заходять у швартувальне гніздо.

Усі контрольні екрани загоряються зеленим і бурштиновим.

— Нічний Подорожній, це Контроль. Починаємо скидання. Як почуваєшся, Драккайнене?

— Готовий.

— Ти вже на транспортній рейці, наближаємося до камери скидання.

— Зрозумів.

Усю дорогу Контроль розпитує мене про процедури й показники приладів — мабуть, для того, щоб чимось мене зайняти. Це все-таки не шатл.

Це капсула скидання. Я — вантаж. Я ні на що не маю впливу. Старт і посадка відбуваються автоматично. Я повинен стиснути зуби на захисті для щелепи й пам’ятати про дихання. Як варіант, розслабити м’язи, думати про Європу й намагатися знайти у цьому всьому хоч щось позитивне. Це все.

Щось на кшталт пневматичної пошти.

— Як почуваєшся, Ніт’їсефні?

Ніт’їсефні — Нічний Подорожній. Моє кодове ім’я. Так воно звучить на горловому діалекті Народу Узбережжя. Окрім мене, може ще з двісті осіб знає цю мову. Я впізнаю цей голос. Це Льодовик. Шеф місії. Приємний чолов’яга, на вигляд добрий гуманітарний професор філософії якогось серйозного університету. А насправді безжалісний, як змія, диявол, який спокусив мене взяти участь у програмі. Тепер він вирішив, що повинен попрощатися особисто. Це точно має справити на мене позитивне останнє враження.

— Як посилка, шефе.

— Буде, як у лунапарку, тобі сподобається.

Коридор, яким суне мій кокон, освітлює флуоресцентне світло ламп, за мною закриваються перегородки.

Я сам цього хотів.