Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Транспорт, яким сюди прибула остання експедиція, чекав у визначеній точці всього пів години. Коли повернувся — ледь не розбився об модуль материнського корабля.

Зараз я не знаю, чи детонатор спрацював і просто заглючив екран, чи саму команду самознищення було відхилено. Якщо я помиляюся, то сидітиму тут навколішках, сперечаючись з вредною клавіатурою, допоки гіпертермобарична боєголовка не оживе просто в мене під ногами.

Кінець місії.

Я відчуваю, як полотняна сорочка мокне. Нервово стукаю по мертвих клавішах, вводячи команду зупинки, а потім ключем перезавантажую прилад.

Він прокидається, але це триває довше, ніж мало б. Знову ключі, коди, пуск. Цього разу відлік починається, але деякі цифри виглядають дивно, немов літери чужого алфавіту.

Я переконуюся, що детонатор працює, і прожогом біжу в напрямку скель.

Щонайбільше за двісті метрів до мене докочується вибух.

Я побачив сліпучий відблиск і навіть не встиг упасти. Ударна хвиля змітає мене, мов цунамі, і тягне по бруду й мохах болота. У роті повно болотистої води, спина й одна рука печуть, мов їх облили окропом.

За пів секунди хвиля повертається. Повітря заповнює пустку в епіцентрі.

Висновок простий: детонатор активувався ще за першим разом.

Ледь устиг.

Навколо місця, де була моя капсула, лишилася тільки немов вигризена у скелі, напівкругла вирва й кільце обвугленої трави. Над усім цим підноситься гриб диму, схожий на мініядерний вибух.

І наказав він спалити всі кораблі на узбережжі.

За кільцем скель, де я склав своє обладнання, сідаю на пласкому камені й опираюся спиною на граніт. Я дивлюся на небо, що поволі темнішає, і слухаю чужі, сумні голоси птахів.

У нашому світі складно знайти пустку, де не буде нічого, крім природи, неба над головою й людини, що сидить на камені. Людини, що підкоряється тільки тому закону, який має у серці. Усе моє життя, куди б я не пішов і що не робив би, мене контролювали мільйони правил. Тисячі чиновників унормовували кожну мою думку і кожен вчинок. На все були приписані процедури. Мною постійно хтось опікувався і намагалися захистити від будь-якого ризику. Все своє життя я почувався так, ніби мені дванадцять років, а навколо — мільйони батьків.

Тут мною ніхто не опікується. Я можу напитися, вивихнути ноги, висадити себе в повітря термічним обладнанням або впасти до якогось колодязя. Усе на власний розсуд.

Боже, яке полегшення…

Під купою речей лежить пласка пластикова пляшка пальонки «Монастир». Я роблю великий ковток, але спочатку ллю трохи на долоню і притискаю її до землі. Пожертва для Гінда, бога воїнів. Зараз Узбережжя Вітрил — це моя єдина Вітчизна. Я відчуваю смак слив, що росли по інший бік космосу, десь під Рієкою. Смак сонця Адріатики, яке звідси здається лише блідою зіркою всередині неістотного сузір’я, що називається Долонею. Неймовірно далеко. Цього не можна навіть уявити. Людина не вміє думати космічними категоріями. Мене попереджали про це. Це страшне відчуття.

Здуріти можна.

Немов хтось, хто погоджується на щось подібне, може бути нормальним…

Я розкладаю свої скромні пожитки. Кожен предмет знаю напам’ять, тисячі раз тримав їх у руках, вмію все скласти й розкласти навіть уві сні.

Спочатку я не розумів, навіщо це все. Гадав, що в мене має бути нормальна зброя. Хоч би пістолет. Я можу нагадувати тубільця, це зрозуміло, але навіщо брати на роботу цілий штаб, який під керівництвом ксеноетнологів шиє мені чоботи зі спеціальної модифікованої шкіри за допомогою клонованих зв’язок, коли я можу взути якісні військові чи туристичні чоботи за п’ятдесят євро? Яка різниця? Я увійду в легенди як Той, Хто Мав Магічні Чоботи й зміню культуру цього світу?

Чому мені не дозволили взяти труси? Я огорнутий тонкою полотняною хустинкою, немов пелюшкою. Це не так вже й складно… Зав’язуєте мотузком на поясі, потім прямокутний шматок тканини, що висить ззаду, складаєте так, щоб вийшли два трикутники, й протягуєте між ногами, а потім кінчик засовуєте під мотузку й вивертаєте назовні. Просто.

І незручно.

У мене стільки речей, що ними можна було б нав’ючити коня, але треба якось із цим усім рушити. Мене навчили обходитися без спорядження, але невідомо, скільки я тут пробуду. Кожен предмет збільшує мої шанси на виживання.

Мене визнають загиблим в експедиції, якщо не знайдуть за рік на цьому самому місці або якщо я не подам ознак життя.

Електроніка здихає відразу ж, але біонічні системи якось виживають. Мене це не дивує. Зрештою тут чудово почуваються і люди, і звірі.

Я витягаю пакунок з радіоларією. Моя забавка. Моє звірятко.

Мій передавач.

Металевий циліндр, вкритий плутаниною орнаментів. Я натискаю кілька зображень у потрібній послідовності — голову змії, листок клену, колесо воза, око жаби. Внутрішній контейнер із сичанням висувається, радіолярія безвольно підіймається у зеленуватому гелі, немов велика медуза. Щупальця вільно звисають, капелюхи антен закривають купол, по склоподібному тілу пробігають лише маленькі вогники — відблиски люмінесценції. Передавач перебуває в напівсні й очікує свого часу. Колись я буду змушений викликати допомогу, доповісти про закінчення місії чи скласти свій останній рапорт, і тоді радіоларія прокинеться. Вона відправить моє повідомлення прямо на супутник спостереження і, ймовірно, це коштуватиме їй життя.

Під час навчань виявилося, що