Елізіум - Наталя Чибісова

кілька днів, поки вони були разом? Але тепер час підготуватися до зустрічі. Ліза не знала, чому це так важливо. Чи не байдуже, хто він? Чи не байдуже, хто зробить це? Важливо, що він майстер, для чого їй знати решту? Можливо, почує його голос. Це вже дещо. І потім — очі, вона знала, що обов’язково дивитиметься йому в очі. Несподівано впала на купу опалого злежаного листя, підібгала під себе коліна й занурилася в морок. Уперше вона встала з колін, зняла пов’язку й повернулася лицем до людини, яка занесла меч. За пів секунди до удару. Дивилася йому в очі. У тому, іншому світі вона знову стала навколішки перед людиною з мечем і повернула до нього обличчя. І її очі перетворилися на два величезні місяці й світили на нього з мороку її обличчя. Вона не дозволить ударити її ззаду, як засуджену, злочинницю. Не дозволить ударити, поки в неї зав’язані очі. Не тут і не зараз. Не в пітьмі. Це її територія. Завтра вночі, там, він зробить із нею це у такий спосіб, як захоче, і вона не зможе йому перешкодити. Але тут йому доведеться завдати удару ось так, дивлячись їй у вічі. Чоловік опустив меча. Ліза опам’яталася.

Вона замислилася. Яким буде цей чоловік? Виконавець. Втілення правосуддя. Якими очима дивитиметься на неї? Відповіді залишилося чекати зовсім недовго. Час наближався. Місяць наближався до досконалості. Вони вибрали ніч повного місяця, і так було правильно. Лише ніч має право на її душу. Тільки місяць-повня здатен прийти по неї. Обхопила руками шию й пальцями спробувала вгадати місце, куди їй завдадуть удару. Промасажувала хребці, останнім часом такі напружені. Хребці, що вже тиждень очікували удару. Напевно, передчували, куди він втрапить. Байдуже, байдуже, байдуже… Ще раз глянула на дерева та сонце й попрямувала назад до будинку. Лягла на встелене сонячним світлом ліжко, заплющила очі й, нарешті, відпочила від думок.

У двері постукали. Увійшла Магда, ховаючи руку за спиною. Лізу охопила цікавість. Вона сіла й подивилася на Магдине обличчя. Жінка здавалася схвильованою. Магда присіла на ліжко біля Лізи й витягнула руку з-за спини. У руці — букет білих троянд.

— Ерік просив вам передати.

Ліза посміхнулася:

— Лілії були б доречнішими. Дюжина.

Магді її слова не сподобались:

— Він очікував на таку реакцію, знав, його вчинок можна витлумачити подвійно, і знав, який із варіантів оберете, але сказав, — усе одно передай їй, потім зрозуміє правильно. Хочу, щоб вона пораділа, це для радості, — саме так і сказав.

Ліза пом’яла пелюстку троянди й замислилася:

— Правильно, адже потім ніяких квітів. Своєрідне милосердя.

— Не меліть дурниць. Прагнув подарувати вам квіти як жінці. Я його віддавна знаю і, повірте, здатна розрізнити, що й навіщо він робить. Але до сьогодні не підозрювала, наскільки сміливим він є. Чи уявляєш ти, дівчинко, якої мужності вимагає від нас життя, коли хочеш зробити щось добре, хоча й знаєш, що витлумачать це хибно, але все одно чиниш од щирого серця? Я б, напевно, так не змогла. Злякалася б, що людина, яка стала мені дорогою, хибно витлумачить мій вчинок. У ситуації, що склалася, я б побоялася завдати цій людині болю. Непокоїлась би, що вона думатиме про мене погано. А Ерік не побоявся. Отже, не чорни його намарне. Я поставлю квіти у вазу? — вона подивилася на Лізу. Та кивнула.

Увечері на Лізу чекав останній допит. Слідчий чомусь був одягнений у новий дорогий костюм. Він не поспішав умикати диктофон і дивився на Лізу так, ніби намагався запам’ятати, зрозуміти щось. Ліза всміхнулася йому.

— Я, щиро кажучи, коли минулого разу лишав вас, то не мав сумнівів, що ніколи вас більше не побачу.

Лізу його слова насмішили.

— Яка різниця? Однак більше мене не побачите.

— Мене здивувало, наскільки ревно захищав вас Ерік. Він так вправно переконав усіх, що на якийсь час безпечніше буде зберегти вам життя, дехто навіть узагалі завагався, чи варто вас знищувати. Виникла суперечка, але Магістр був невблаганним, а останнє слово завжди за ним. За що він вас так ненавидить? Не будь я абсолютно певен, що ви ніколи не зустрічалися, не сумнівався б у вашому знайомстві. Що ви йому заподіяли?

— Ненавидіти можна й ідею. А заочно ненавидіти іноді легше. Зазвичай дужче ненавидимо тих, кого кривдимо, аніж тих, хто нам заподіяв зло. Думаю, він боїться мене. Не знаю з якої причини. Шукаю її в собі й не знаходжу. Дивно, Ерік так усе подав, ніби нічого серйозного не трапилося, я думала, так і було.

— Якби Ерік був Магістром, ви б пережили завтрашній день. Думаю, він переконав багатьох. Магістр уперше подивився на Еріка з цікавістю. Ніколи його не сприймав серйозно. Еріка радше терпіли з поваги до батька. Ви, певно, знаєте, його батько був значною людиною?

— Ні.

— Ви б зрозуміли, чому має таке становище. Років двадцять п’ять тому ніхто не сумнівався, що наступним Магістром стане Еріків батько.

— Чому ж не став? — спитала Ліза.

— Його вбили. Саме тоді й убили. Хтось із проклятих. Розслідували одну справу. Слід вів до змови, до масштабної організації проклятих. Еріків батько тримав у руках всі ниточки. Тож ніхто не здивувався, коли одного дня його знайшли мертвим у під’їзді старого будинку. Жодних слідів. Нічого людського. Ерік мав тоді років п’ятнадцять. Перший Магістр був у жахливому розпачі, бо любив Ерікового батька, наче сина. По його смерті опікувався Еріком. Саме тоді пост Магістра перейшов до теперішнього.

— А коли помер Перший Магістр? — наважилася запитати Ліза.

— Помер? Хто сказав? На той час уже й без того збирався залишити посаду. Живе десь на околиці міста. Ерік часом навідує старого. До речі, після засідання Ерік і теперішній Магістр зачинилися у нього в кабінеті й довгенько запекло сперечалися. Тепер подейкують, що Магістр почав лихим оком дивитися в його бік. Отже, Ерік тепер не