Елізіум - Наталя Чибісова

— Мені стало страшно. Прийшла до тебе. Не хотіла будити. А потім пішла кров.

— Лізо, що сталося насправді?

— Я злякалася. Страшенно злякалася. Це стало нестерпним. Боялася, що почну кричати, — вона заплакала.

— Ти досі страшишся страти? — продовжив він розпитування, гладячи її по голові. Йому стало ніяково.

Ліза захитала заперечливо головою:

— Ні, мені більше не боязко, стосовно цього облиш хвилюватися.

— Що ж тоді налякало тебе?

— Пробач, не можу розповісти, ти не зрозумієш.

— Спробую. Мені важливо знати. Я зробив щось не так? — він запитливо подивився їй у вічі.

— Що, докторе, у вашій дисертації пробіли намічаються? — жорстокість спотворила її обличчя.

— Лізо, нащо ти так? Я намагаюся допомогти.

— Кому допомогти? Інквізиції? Допоміг. Чого тобі ще від мене треба? Вони приходять до тебе ночами? Ні! Чому ж вони всі прийшли до мене? Якщо ти їм допомагав?

— Лізо, кожен робить те, що може, і те, що повинен. Я не маю відповідей на твої питання.

— Не маєш — то змінюй професію. Йди до дідька, геть від мене, до бісової матері. Марш. Бачити тебе не хочу. Всіх вас не хочу. Швидше б усе скінчилося, щоб мати спокій, аби більше нікого з вас не бачити. Ніколи.

Йому захотілося встати й піти, але зараз залишити її саму було жорстоко, а він не хотів бути звіром. Простягнув їй руку.

— Ти винна мені, — сказав усміхаючись. Цей жест розрядив обстановку. Ліза заспокоїлася, простягла йому руку, й він притягнув її до себе. Ліза припала до його грудей.

— Чому ти покликав Магду?

— А що мусив робити з плямами крові на ліжку? Довелося б пояснювати. Потім довго б розповідав, що в тебе кров пішла носом, а вони б однаково думали про інше. Виник би інцидент. Навіщо тобі це? Мене б одразу відсторонили, почали б службове розслідування. Потребували свідка. Вона й так помітила, що у твоїй кімнаті — жодних слідів, але це вони ще якось спустять нам із рук. Усе одно доведеться писати пояснювальні, але так справу легше буде затасувати.

— Не думала, що піде кров. Хотіла лишень поговорити з тобою, але побачила: ти спиш, вирішила не будити, тим паче, вже встигла заспокоїтися. Думала, полежу трохи біля тебе й піду. А тут. От.

— Не хвилюйся. Все гаразд. Давай спати. Піду, поговорю з Магдою, подивлюся, як справи.

Ліза не могла заснути ще довго. Але на душі було спокійно, хоча на стелі хтось місячним світлом написав «Післязавтра».

Магда розбудила Лізу. Жінка старанно вдавала, що вночі нічого не трапилося, але не помітити її занепокоєння було важко. Спостерігши це, Ліза стривожилася. Коли Ерік не прийшов пити з нею каву, побоювання посилилися. Майже не відчула смаку напою. Відчинити двері бібліотеки не наважувалася. Врешті, набравши у груди повітря, зайшла. Серце біснувалося. Ерік стояв на терасі в сонячних променях. Усередині все стиснулося. Стояла й дивилася, аж поки обернувся. Побачивши, що він усміхається, заспокоїлася. Збиралася сісти на диван, та він зупинив її.

— Сьогодні зустрічаємося востаннє, — почав Ерік. — Маю для тебе два подарунки. Один тобі сподобається, інший, боюся, ні. Спочатку добра новина. Я виконав обіцянку. Сьогодні вранці твоя подруга виїхала. Доклав зусиль, щоб прискорити все, аби ти була певна, що з нею все гаразд. До речі, твій друг Роберт поїхав разом із нею. Просила мене отримати дозвіл і для нього, я її прохання виконав. Йому б тепер кепсько тут велося.

— Дякую, — Ліза не знала, як висловити безмір своєї вдячності, тому слово вийшло якимось задавленим. — А другий?

Ерік підійшов до шафи, витяг звідти пакет. Простягнув його Лізі.

— Сподіваюся, все підійде. Це я купив для тебе. Сам.

Ліза заглянула в пакет і все зрозуміла.

— Не хочеш, щоб забруднили її одяг? — спитала вона, всміхаючись.

— Не хочу, аби на тобі був чужий одяг, — сказав він таким голосом, що в Лізи перехопило дихання, а на очі навернулися сльози.

У його вчинку стільки… Ліза навіть не знала чого. Чогось більшого… Її затопило світлом. Такий простий жест. Але в ньому значно більше, ніж у всьому іншому. Вона помиляється — його ставлення до неї не зовсім просте. У його вчинку було щось таке… Щось більше за смерть.

Він витлумачив її сльози на свій розсуд й став заспокоювати. Назвав себе дурнем, хотів забрати речі, але Ліза не дозволила. Тоді він, не наважуючись дивитися їй у вічі, відвернувся і сказав:

— Хочу про щось тебе попросити. Якщо нічого не вдасться… Навіть якщо не бажатимеш, навіть якщо вони зроблять усе (а намагатимуться), щоб не повернулася, повертайся. Навіть якщо буду старим. Чекатиму тебе. Тоді проживу всі ці роки інакше. Не позбавляй мене цього.

— Спробую. Теж маю прохання, — Ліза опустила очі. — Прагну, щоб був там. Знаю, просити про це не маю права, але в мене, окрім тебе, більше нікого немає. Ти зможеш? Зроби це для мене. Тоді не боятимусь зовсім. Не хочу чекати наступної зустрічі ще двадцять років. Розумієш, про що тебе прошу?

— Так. Розумію. Я спробую. Але може не вийти. На випадок, якщо не вдасться прийти, ось, візьми, — він простягнув їй складений аркуш паперу. — Тільки відкрий це… останньої миті, найостаннішої. Обіцяєш?

— Так.

Вони обійнялися цього разу зовсім по-братньому, наче воїни перед боєм. І в їхніх обіймах не було ані співчуття, ані добра, ані любові.

Ерік пішов. Не