Елізіум - Наталя Чибісова

— Не знаю. Ніколи не бачив. Хіба що на площі. Не знаю, як це відбувається там. Кажуть, швидко. Кажуть, болю трохи. Але хто знає? Думаю, витримаєте все гідно, майже не сумніваюся. Але якщо захочеться кричати — кричіть, плачте. Все одно ніхто не чутиме, окрім нього.

— Ви його бачили? Який він? Він людина?

— Не відаю, хоча й знаюся на цьому. Він багато вміє. Зокрема, опанував ваші виверти. Тому постарайтеся нічого такого не застосовувати, навіть якщо дуже кортітиме. Робіть, що він накаже, й тоді все буде добре. Якщо за цих обставин доречно вжити слово «добре». Мені справді шкода, Лізо, що таке трапилося саме з вами, але нічого не вдієш. Нам усім дуже жаль. Мало не вперше. Я завжди виконував свій обов’язок, знаючи, що чиню правильно. А тепер… Але ж вам від цього не легше.

— Мені легше. Дякую вам, Поле, за вашу приязнь.

Пол відчув, що розставання стає заважким:

— Прощавайте, Лізо, вам час іти. Хотів попрощатися з вами тут, сьогодні. Можу я зробити для вас іще щось?

— Так. Передайте це Еріку, — вона підійшла до коменданта, обійняла його й поцілувала в щоку. — Сподіваюся, вас влаштує така відповідь на питання, якого ви не наважилися поставити? — і вона вислизнула з кімнати.

Ліза лягла і приготувалася до довгих роздумів, але тієї ж миті заснула.

Прокинувшись, Ліза була вкрай здивована тим, як довго спала. Сутінки вже заповнили простір кімнати. Погукала Магду. Спитала, котра година. П’ята вечора. Злякалася. Останній день майже збіг. Глянула на квіти, запитала про Еріка. Магда похитала головою. Ліза втопила обличчя в пелюстки. П’янкий аромат. Запаморочилося в голові.

Пішла до ванної. Роздягнулася. Включила душ. Вода. Шумить. Наче дощ. Вода. Торкається тіла. Легко. Безболісно. Теплі струмені обіймають тіло. Приймають його у себе. Тепло. Спокійно. Млосно. Хай дощ потриває. Ще трішки.

Треба вдягнутися. Дістала пакет із одягом.

Ерік.

Ще один спогад.

Про нього.

Розклала речі на ліжку. Все дуже просте. Полотняна сорочка. Біла. Розшита білою ниткою. Химерний комірець закриває шию. Ґудзики до середини грудей. Верхній не застібала — Ерік трохи прорахувався з розміром, і ґудзик тиснув на горло. Вільні ж чорні брюки якраз її розміру. Сорочку залишила випущеною. Вона майже готова.

Магда принесла кави, і Ліза зрозуміла, що виходити з кімнати більше не дозволять. Підійшла до вікна, визирнула на вулицю. Там знову охоронець. Магда всадовила її на стілець, стала розчісувати волосся. Підняла його вгору і стягла у вузол, поверх одягла невелику сітку. Ліза все зрозуміла.

— Магдо, зараз по мене прийдуть?

Магда заспокоїла її, сказавши, за нею прийдуть пізно ввечері, просто вирішила прибрати їй волосся тепер, аби не турбувати потім. Ліза запитала, чи можна вийти трохи подихати повітрям, і Магда знову заперечливо похитала головою. Випила кави. Почали говорити про дурниці. Ліза сіла біля вікна, узяла до рук квіти й дивилася, як сутінки крок за кроком заповнюють місце світла. Споночіло. «Сніг так і не встиг піти», — подумалося. Знову згадала про Еріка. Де він? Що робить? Боляче.

Магда, відчувши щось, підійшла до неї, обійняла за плечі. «Поплачте», — мовила. Але сліз не лишилося. Та й за чим плакати?

— Плакати треба було раніше, — відказала Магді.

Часу ще багато, а думки вичерпано. Немає охоти про щось думати.

— Ці кілька годин — найболісніші, — сказала Магда. — Потім буде легше, хіба що… — Магда затнулася.

Лізі подумалося, як важко людям вимовляти деякі слова. Навіть вона уникала їх.

Подумки попрощалася з кімнатою, у якій прожила тиждень. З будинком. Парком. Потім з усіма, хто був їй дорогим, не забувши Пола, Магду та Еріка.

Магда застелила ліжко й уклала Лізу. Запитала, чи не потребує дзеркала. Ліза відмовилася. Який сенс дивитися на себе? Забула своє обличчя. Хай так і лишається. Чи не має Ліза бажання нафарбуватися? Вона розсміялася. Дрібне марнославство. Її тіло знівечать, смерть спотворить обличчя, а вона розмальовуватиме його дурними фарбами? Ні, хай краще лишається, як є. Згадала про Еріка. Він пам’ятав її такою і, зрештою, якщо прийде, побачить усе й навряд чи запам’ятає її дурне нафарбоване обличчя. Ні, хай узагалі не приходить. Ех, оце марнославство. Жіноче. Нащо йому кров пам’ятати?

Підхопилася з ліжка. Відшукала в рюкзаку медальйон і, заховавши туди Ерікову записку, вдягла на шию. Знову лягла й так пролежала, аж поки по неї прийшли.

Комендант. Із чотирма солдатами та слідчим. Магда заметушилася. Ліза піднялася з ліжка. Магда принесла кофту й одягла її поверх Лізиної сорочки. Комендант промовив: «Ходімо». Ліза всміхнулася, підійшла до нього. Солдати оточили її. Дзвякнули наручники. Двоє охоронців узяли її за передпліччя. Процесія рушила.

Спустилися на перший поверх. «Нарешті», — промайнуло в голові. Радість. Холодне заціпеніння. Збайдужіла до всього, та все одно ноги насилу слухалися, й унизу живота все стиснулося. Відчуття нереальності. Ерік так і не прийшов. Чи хоче бачити його?

Зупинилися перед знайомими дверима наприкінці коридору. Зайшли досередини. Лікарський кабінет. Руки звільнили. Лікар всадовила Лізу в крісло. Охоронці збиралися прослідувати за ними, але комендант зупинив їх. Лікарка оглянула її, але цього разу тільки скрушно похитала головою й сказала:

— Зробімо тобі укола, сили підтримати. Ще знепритомнієш завчасу.

Дістала шприц і, вколовши Лізі чогось із ампули, сіла за стіл і почала заповнювати папери. Коли закінчила, вони з Лізою повернулися туди, де на них чекав комендант та інші. Лікарка підійшла до коменданта, прошепотіла йому щось, вони залишили кімнату. Минуло кілька хвилин. Лізі стало ніяково, але незабаром двері відчинилися, і комендант з лікаркою повернулися. Обличчя коменданта було схвильованим.

Запала тиша.