Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський
На підлозі стояла на колінах Трісс Мерігольд, схилена над тілом, що лежало в калюжі крові. Ґеральт упізнав Лідію ван Вредеворт. Упізнав її по волоссю і шовковій сукні. По обличчю — не впізнав би, бо то вже не було обличчям. Була то огидна, жахлива маска, череп, що блискав оголеними аж до половини щоки зубами й деформованою кісткою щелепи, що, до того ж, погано зрослася.
— Закрийте її, — глухо сказала Сабріна Ґлевіссіг. — Коли вона померла, ілюзія розвіялася… Зараза, та прикрийте її чимось!
— Як це сталося, Радкліффе? — запитала Трісс, відсмикуючи руку від руків’я кинджалу, що стирчав трохи нижче сонячного сплетення Лідії. — Як це могло статися? Мало все відбутися без трупів!
— Вона на нас напала, — пробурмотів чародій, опускаючи голову. — Коли виводили Вільгефорца, вона кинулася на нас. Настало замішання… Я сам не розумію, яким чином… Це її власний кинджал…
— Закрийте їй обличчя! — Сабріна різко відвернулася. Побачила Ґеральта, хижі очі її блиснули, наче антрацит.
— Звідки він тут узявся?
Трісс блискавично підвелася, ступила до відьмака. Ґеральт побачив її руку біля свого обличчя. Потім помітив блиск і поступово занурився у темряву. Відчув руку на комірі й різкий ривок.
— Тримайте його, бо впаде, — голос Трісс був неприродним, звучав у ньому удаваний гнів. Вона шарпнула його знову, так, щоб на мить він опинився біля неї.
— Вибач, — почув її швидкий шепіт. — Я мусила.
Люди Дійкстри підтримали його.
Він ворухнув головою. Поклався на інші відчуття. У коридорах панував рух, повітря йшло хвилями, несло запахи. І голоси. Сабріна Ґлевіссіг лаялася, Трісс її заспокоювала. Реданці, смердячи казармами, волокли по підлозі безвладне тіло, що шепотіло шовком сукні. Кров. Запах крові. І запах озону. Запах магії. Підвищені голоси. Кроки, нервовий перестук підборів.
— Поспішіть! Усе це занадто довго тягнеться! Ми вже повинні бути в Ґарштангу!
Філіппа Ейльгарт. Знервована.
— Сабріна, швидко знайди Марті Содерґрен. Якщо буде треба, витягни її з ліжка. Ґедимдейту погано. Мабуть, інсульт. Хай Марті ним займеться. Але не кажи нічого, ані їй, ані тому, з ким вона спить. Трісс, відшукай і супроводь до Ґарштангу Доррегарая, Дрітельма й Кардуїна.
— Навіщо?
— Вони представляють королів. Нехай Етайн й Естерад будуть проінформовані про нашу акцію та її результати. Проводиш їх… Трісс, у тебе кров на руці! Хто?
— Лідія.
— Ясна холера! Коли? Як?
— Чи воно важливо — як? — Холодний, спокійний голос. Тіссая де Фрьес. Шелест сукні. Тіссая була в бальній сукні. Не в повстанській уніформі.
Ґеральт нашорошив вуха, але не почув дзенькання кайданів з двімериту.
— Удаєш заклопотану? — продовжила Тіссая. — Стурбовану? Коли організовують революції, коли командують вночі озброєними бандитами, то треба рахуватися із жертвами. Лідія мертва, Ген Ґедимдейт помирає. Я мить тому бачила Артауда із розбитим у кров обличчям. Скільки ще буде жертв, Філіппо Ейльгарт?
— Не знаю, — твердо відповіла Філіппа. — Але я не відступлю.
— Авжеж. Ти ні перед чим не відступаєш.
Повітря здригнулося, підбори стукнули об підлогу в знайомому ритмі. Філіппа йшла до нього. Він запам’ятав нервовий ритм її кроків, коли вчора разом ішли вони через залу Аретузи, щоб посмакувати ікрою. Запам’ятав запах цинамону й нарду. Зараз запах той змішувався із запахом соди. Ґеральт виключав свою участь у будь-якому перевороті чи путчі, але оце роздумував, чи, якби брав таку участь, подумав би спершу про те, щоб почистити зуби?
— Він тебе не бачить, Філь, — сказав удавано сонливо Дійкстра. — Нічого не бачить і нічого не бачив. Та із красивим волоссям його засліпила.
Він чув дихання Філіппи й відчував кожен її рух, але незграбно рухав головою, удаючи безпомічність. Чародійка не дала себе обдурити.
— Не удавай, Ґеральте. Трісс затьмарила тобі очі, але ж розуму не відібрала. Яким дивом ти тут опинився?
— Вліз. Де Йеннефер?
— Благословенні ті, хто не відають, — у голосі Філіппи не було насмішки. — Бо більше вони проживуть. Будь удячним Трісс. Це було м’яке закляття, затьмарення скоро мине. А ти не побачив того, чого не повинен був побачити. Пильнуй його, Дійкстро. Я зараз повернуся.
Знову рух. Голоси. Звучне сопрано Кейри Мец, носовий бас Радкліффа. Стук реданських чобіт. І підвищений голос Тіссаї де Фрьес.
— Пустіть її! Як ви могли? Як ви могли це їй зробити?
— Це зрадниця! — у ніс, Радкліфф.
— Я ніколи в те не повірю!
— Кров не вода, — холодно, Філіппа Ейльгарт. — А імператор Емгир обіцяв ельфам свободу. А ще незалежну державу. Тут, на цих землях. Вочевидь, як виріжуть людей. І цього було досить, щоб вона відразу нас зрадила.
— Відповідай! — Тіссая де Фрьес, емоційно. — Відповідай їй, Енідо!
— Відповідай, Франческо.
Брязкіт кайданів з двімериту. Й співучий ельфійський акцент Франчески Фіндабайр, Маргаритки з Долин, найкрасивішої жінки світу.
— Va vort a me, Dh’oine. N’aen te a dice’n.
— Чи тобі цього вистачить, Тіссає? — голос Філіппи, наче гавкання. — Чи тепер ти мені віриш? Ти, я, усі ми є і завжди були для неї «д’ойне», людьми, яким вона, Ен Сейдхе, нічого не має сказати. А ти, Феркарте? Що тобі пообіцяли Вільгефорц й Емгир, що ти вирішив зрадити?
— Йди до диявола, збочена шльондро.
Ґеральт стримав дихання, але не почув звуку кастету, що зустрічається зі щелепою. Філіппа тримала себе в руках краще за Кейру. Або не мала кастету.
— Радкліффе, забери цих зрадників до Ґарштангу! Детмольде, подай лікоть майстрині де Фрьес. Ідіть. Я зараз приєднаюся.
Кроки. Запах цинамону й нарду.
— Дійкстро.
— Я тут, Філь.
— Твої підлеглі тут не потрібні. Хай повертаються до Локсії.
— А чи точно…
— До Локсії, Дійкстро!
— Як накажете, милостива пані, — у голосі шпигуна прозвучали кпини. — Пахолки своє діло зробили, пахолки можуть іти. Тепер це вже виключно справа чародіїв. А тому і я йду, не зволікаючи, з чарівних очей вашої високості. Дякую за допомогу й співучасть у путчі, не очікував я, але упевнений, що ваша високість збереже мене у вдячній пам’яті.
— Вибач, Сигізмунде. Дякую тобі за допомогу.
— Нема за що, завжди радий допомогти. Гей, Войміре, збери людей. П’теро лишаються зі мною. Решту відведи униз, і хай чекають на борту «Шпаги». Тільки тихцем, навшпиньках, без шуму й скандалів. Боковими коридорами. У Локсії і порту — ані пари з уст! Виконувати!
— Ти нічого не бачив, Ґеральте, — пошепки сказала Філіппа Ейльгарт, дихаючи
