Діти Безмежжя - Олександр Павлович Бердник

Через оптичні отвори корабля було видно, як сріблисті хащі дивних дерев хилилися під ураганними потоками енергії, що їх випромінювали двигуни ракети, потужні смерчі виривали, мов нікчемне бадилля, товстелезні вузлуваті стовбури і відкидали їх разом з хмарами куряви на десятки кілометрів.

З громом і свистом корабель повільно опустився на рівнині, недалеко від лісу.

Робот подивився праворуч, ліворуч, підняв руку і задоволено заявив:

— Політ Сонце — Тау Кита завершений успішно, капітане! Земля торжествувала.

Останні скептики, які ще заперечували можливість єднання з далекими зірками, були присоромлені. Здається, на планеті вже не залишалося такого скепсису, який би не був розвіяний гігантським науковим подвигом.

І знову вирували натовпи людей, проголошувались гарячі промови, шаленіли від щастя діти, клекотів ефір над планетою. Ще не знали, які дива відкриє новий світ, що чекає людину в сріблистих заростях далекої сестри Землі, але вже всі були твердо переконані — немає меж могутності вільного людського духу.

А тим часом на «Олімпі», в приміщенні Вищого Пленуму Учених Землі, не чути привітань, промов, суперечок. Занадто величним було те, що сталося. Сотні вчених планети, затамувавши подих, слідкували за дивними подіями, що розгорталися за десять світлових років від системи Сонця.

— Хто ж буде досліджувати новий світ? — запитувала схвильовано Марія.

— Робот, Друг. В основному він для цього і призначений. Те, що він зустріне на шляху, передається в корабель, а корабельний психопередавач спрямовує сигнали до Землі. Та для чого я буду пояснювати. Ви це побачите самі.

Екран Міжзоряного Пульта, де знаходились Марія з Загравою, потьмянів. Мабуть, над рівниною, де приземлився корабель, проходили важкі хмари. Курява потроху розійшлася, тепер вже можна було бачити на обрії стіну дерев. Рівнина була піщаною, де-не-де вона рябіла голубими і сивими кущиками кучерявих мохів чи якихось трав.

Робот тим часом ходив по каюті, щось нишпорив, заглядав у всі шпарки, перевіряв шкали приладів. Потім він повернувся до пульта корабля і сказав:

— Капітане, всі системи корабля працюють нормально. Конденсована інформація польоту повністю передана на Землю. Можна починати дослідження планети.

— Дякую, Друг, — відповів Заграва. — Пора.

— Тоді я йду, капітане.

— Щасливо, Друг.

Робот підійшов до дверей каюти. Вони автоматично відчинилися. Він раптом затримався на мить, повернувся «обличчям» до екрана і сказав:

— Ви не турбуйтесь, капітане. Я все зроблю. Все. що зможу. Я впевнений у своїй системі.

— Я вірю тобі, Друг, — серйозно відповів капітан.

— Дякую. Переключайте зв’язок на мене.

Робот рушив по коридору, спустився внутрішнім ліфтом вниз, відкрив вихідний люк. Заграва натиснув на пульті керування кілька кнопок. Зображення на екрані швидко змінилося. Тепер видно було зовсім близько жовтувату рівнину, далекі сріблисті пасма на обрії, нижню частину корабля — сіру, поїдену метеоритним пилом.

— А де ж Друг? — занепокоїлась Марія. — Чому його не видно?

— Його й не побачите. Це ж через нього ми бачимо навколишнє.

— Шкода.

— Інакше не можна. Так зручніше…

На екрані з’явилася верхівка міжзоряного корабля, мабуть, робот оглядав його згори донизу. Пролунав голос Друга:

— Добрий апарат. Жаль, що він не повернеться на Землю.

— Колись повернеться, Друг, — відповів Заграва. — На планету прибудуть люди, побудують заводи, міста, і тоді ми знову пошлемо його в простір.

— І мене, капітане!

— І тебе, Друг.

— Ну, я пішов. Слідкуйте за мною.

Почувся тріск. Обрій колихнувся, внизу попливла рівнина. Робот рушив до лісу. Його металеві ноги впевнено підминали спечений страшними вибухами грунт. Спалена рівнина закінчилася. Все густішими Ставали зарості кучерявих трав. Друг зупинявся, в деяких місцях виривав з корінням небачені рослини, уважно розглядав. Одного разу він заявив:

— Повертаючись назад, я захоплю зразки рослин. Треба дослідити їх на кораблі.

— Обов’язково, Друг. Ти слушно говориш.

Робот незабаром наблизився до лісу. На шляху зустрічалися поодинокі покручені дерева. Товсті фіолетові стовбури вібрували зсередини, ніби переповнені соками. Сріблисті віти здіймалися високо вгору, наче тягнулися до променів зірки, яку закрили важкі хмари. Та ось навколо прояснилося. По рівнині, по стовбурах дерев поповзли світляні плями. Робот глянув угору. На екрані виникло зображення ніжно-зеленого неба в просвітах між хмарами, потім великий сліпучий диск Тау Кита. Віти дерев, відчувши палюче проміння сонця, швидко розійшлися, ніби збільшуючи площу срібного віялоподібного листя.

— Цікавий механізм, — промовив Друг. — Пристосування для вловлювання енергії зірки.

— Так, як і на Землі, — сказав Заграва.

— Набагато активніше, — заперечив робот.

— Ого, — всміхнулась Марія. — Він вступає в дискусії?

— Нічого дивного, — пояснив капітан. — В його нам’яті закладена не лише технічна інформація, а й багато знань з інших наук.

У повітрі промайнули якісь кулі. Вони пролетіли над головою робота і зникли за деревами.

— Птахи, — скрикнула Марія.

— Не схоже, — сказав робот. — Вони без крил. Мабуть, зовсім інший принцип польоту. Іду далі.

Стіна дерев присунулась ближче, оточила Друга з усіх боків. З’явилися інші дерева, з чорними стовбурами. Вони стрімко вгвинчувалися поміж іншими деревами, прагнучи до променів зірки. Поряд з ними, в пітьмі і затхлості предковічного лісу, гніздилися якісь грибоподібні рослини, занурившись щупальцями-коріннями в ґрунт. Робот зупинився біля одного «гриба». Створіння зашипіло, зітхнуло, потягнулось до нього. Друг відступив.