Діти Безмежжя - Олександр Павлович Бердник
А на туманному обрії вже з’явилися могутні кряжі Алтаю. Там, у науковому центрі космонавтів, у приміщенні Пленуму Вчених Землі, Іван Заграва буде завтра виступати. Як зустріне Пленум його проект? Що скаже Земля?
Марія ніжно дивилася на суворий профіль друга свого, на рішучі складки біля вуст. Вона знала, вірила — Іван Заграва не відступить, не зрадить великій мрії.
«Олімп» слухав, затамувавши подих.
На трибуні був Іван Заграва, командир Міжзоряного Пульта, керівник екіпажу, який вів космічний корабель до далекого світу. Космонавт виступив одразу ж, як тільки Зорін повідомив учених Пленуму про старт корабля «Сонце-2». Але ніхто не сподівався, що в залі пролунають слова, які межували з божевіллям.
Заграва сказав:
— Ще десять років польоту автоматичної ракети. Ще один обережний крок. Потім знову десятиліття підготовки для польоту людини. Такі відтинки часу дорівнюють творчому життю людини.
Якщо бажання перевершує можливості, тоді нічого не зробиш. Але якщо можливості перевищують бажання — тоді це злочин. Перед наукою, перед світом, перед Космосом, перед совістю. Невикористана потенція життя — вічний докір нашій епосі. Я вважаю: ми можемо послати до Тау Кита на кораблі «Сонце-2» людей!
— Ви подумали над тим, що сказали? — різко запитав Зорін, перериваючи промову космонавта.
— Так. Це плід довгих роздумів. Ви знаєте мене давно. Я не звик до необачних кроків…
— І разом з тим пропонуєте архіфантастичні проекти! — вигукнув Рой, видатний індійський конструктор ракет. — Бажаєте послати до іншого сонця на ракеті, не пристосованій для людей, екіпаж вчених, ви хочете відправити на певну смерть своїх товаришів…
— Я сам полечу до Тау Кита! — гаряче заперечив Заграва.
— І я, — спалахнувши, додала Марія, піднявшись на весь зріст.
— І вона, — гордо сказав Іван. — Ми полетимо вдвох…
— Прожект, — роздратовано озвався Рой.
— Ні. Я все розрахував. «Сонце-2» цілком пристосований для людини корабель. Потрібні лише деякі незначні зміни. Це відбере небагато часу. Далі. Враховуючи парадокс часу, зв’язаний з швидкістю корабля, нам потрібно зовсім небагато продуктів. Крім того, ми розраховуємо перейти на туземне харчування… після певної акліматизації.
— Чим ви будете корисніші від робота? — іронічно запитав Рой.
Присутні вчені обурено зашуміли. Зорін енергійним жестом попросив аудиторію заспокоїтись
— Професор Рой, звичайно, дуже запальна людина. Але в його запитанні є слушність. Я повторюю його запитання в м’якшій формі: чим допоможе нашій справі ваша присутність на кораблі?
— Не мені говорити, що спостереження людини цінніші для науки, ніж дані автоматів. Але я маю на увазі навіть не це. Перше. Людина прибуде на сусідню систему на двадцять років раніше, ніж заплановано. Наука Землі дістане відомості про чужу планету, про її цивілізацію і життя. Друге. Я зможу передати Пленуму Вчених досвід астронавігації, чого не можна чекати від робота. Третє. За невеликий час ми підготуємо на сусідній планеті наукові станції, які будуть авангардом Землі перед польотами в галактичні простори. Четверте. Ми ввійдемо в контакт з розумними істотами того світу, і це дозволить вивчити їхню історію, розвиток, будову. Такі знання стануть основою для надійної теорії про походження і значення життя у Всесвіті, а не лише на Землі. І, нарешті, п’яте. Це не стосується безпосередньо наукових завдань, але це зв’язане з нашим серцем. Те, що ми дізналися про жителів планети Тау Кита, свідчить, що вони на низькому рівні розвитку. Вони ще діти Космосу. І наше завдання, як старших братів, — допомогти їм знайти дорогу серед заплутаних лабіринтів буття.
Схвальні вигуки, оплески покрили останні слова Заграви. Він вдячно посміхнувся, крикнув:
— Я відчуваю, ви думаєте так, як і я! Хай проект здається легковажним, авантюрним, але знову повторюю те, що сказав раніше: невикористані можливості — злочин. Дорогі друзі! Завдання дуже велике і відповідальне. Але ми віримо, що виконаємо його.
— Все це чудово! — серйозно сказав Зорін. — Але ж ви знаєте, що наступний корабель з людьми прибуде через двадцять років. А «Сонце-2» не зможе повернутись на Землю.
— Ну то й що? — здивовано запитав Заграва.
— Ви засуджуєте себе на повну самотність. Як тільки вичерпається енергія на кораблі, ви навіть послати вість на батьківщину не зможете. Робінзон — це гарно в книзі. В житті, тим більше на чужій планеті, — це страшна небезпека!..
— Я знаю. Це так. Але самотності не буде. Земля дала нам такі серця, що відчуватимуть пульс батьківщини навіть у пустелях Космосу.
— А якщо наступна експедиція не прибуде? — запитав Зорін. — Якщо вона загине… Або станеться непередбачене? Що тоді?
— Тоді, — спокійно відповів Заграва, — ми попрощаємось з вами па відстані і залишимо на планеті Тау Кита результати своєї праці. Я не знаю, що це буде. Станції спостереження, записи дослідів чи, може, нововиведені сорти небачених рослин. Можу запевнити лише в одному — всі наші знання будуть віддані для творчості.
— Дозвольте ще одне запитання, — прозвучав голос з залу.
Заграва глянув туди. На нього дивилися старечі примружені очі. То були очі столітнього філософа Річарда Краусса. Він якусь мить помовчав, ніби обдумував запитання, і сказав:
— Я слухав ваш виступ. Слухав і думав, Я думав над тим, що ж все-таки основа світу — розрахунок чи творче поривання? Ви переконали мене. Не словами, ні. Слова звичайні, банальні, як і всі символи взагалі. Ви переконали мене тим вогнем, що палає поза словами. Я відчув його. Отже, творче поривання! Воно творить світи. А розрахунок хай прийде потім, щоб розмістити меблі в новому, чудовому будинку. Але виникає одне запитання: чи маємо ми право втручатися в життя інших істот?
— Як? — розгубився Заграва.
