Брамник - Марина та Сергій Дяченко

Знову зависла пауза.

— А чому ви не з’їдали цю рибу з головами? — поцікавився Ларт.

— А-а! — протяг я радісно. — Так у тріски голови гіркі!

Пирхали в темряві наші коні. Догоряло багаття.

Ще днів за два перед нами заманячіли гори, а вже за три дні по тому ми підійшли до них упритул. Тут, у передгір’ї, притулилося стародавнє й досить велике селище, в якому, за твердженням Ларта, мешкав старий і могутній маг. Легіар дуже сподівався, що старий знає про Третю Силу більше, ніж ми.

Готелю в селищі не було — й не дивно, ми були тут першими гістьми за півроку. Зустрічали нас радо, й селищний староста, багатій, люб’язно надав у наше користування один із трьох своїх будинків.

Приготоване для нас житло містилося на околиці, біля самого підніжжя гір, у досить мальовничому, як на мене, місці. Поки Ларт, уже звиклий до становища слуги, порядкував, клопотався нашим розташуванням, чищенням карети й годівлею коней, я стояв біля хвіртки й видивлявся на гори. Могутні, масивні злами хребтів викликали в пам’яті то образи казкових звірів, то спогади про торт, а хирляві деревця, що подекуди причепилися до них, захоплювали своєю відвагою.

Потім я перевів погляд на трохи нижчий пагорб, який підошвою впирався в дорогу, й побачив, як звідкілясь згори майже стрімким схилом струмочками стікають пісок і дрібне каміння, та подумав що насувається обвал. Але, коли я підвів голову, то переконався, що камінці летять з-під ніг людини, що спокійно спускалася стежкою, в існування якої мені важко було повірити — таким неприступним здавався схил. Я задер голову ще вище й побачив будинок — справжній будинок, що приліпився до гори, як ластів’яче гніздечко. Коли я перестав нарешті дивуватися та розглядати того, хто спускався, він уже зістрибнув зі своєї стежинки на рівну дорогу.

Це був худорлявий хлопчисько років тринадцяти у колись чорному, а тепер вигорілому одязі, з порожнім кошиком під пахвою. Він ішов легко, хоч і неквапно, обличчя його здавалося змарнілим, похмурим і стомленим. Мені стало цікаво; коли він, не дивлячись, обминав мене, я зробив крок уперед і ляснув його по плечі:

— Ти чого ж не вітаєшся?

Він важко підвів на мене очі. Помовчав, потім повільно озвався:

— А хто ти такий, щоб вітатися?

— Я? — я розпростав плечі. — Я великий маг на ім’я Дамир!

Він, очевидно, не зрозумів мене. Мабуть, цей затурканий сільський хлопчина взагалі не знав, хто такі маги.

— Ну, чарівник! — пояснив я поблажливо. — Дива творю!

— Ти? — перепитав він з дивним виразом на обличчі.

— До магів слід звертатися на «ви», — сказав я поважно.

Він раптом примружився:

— Дурень… Мавпа ти, а не… — він зробив дивний рух бровою, і я раптом побачив під самим своїм носом зелено-бурий кущик якоїсь колючої трави.

Я не відразу зміркував, що лежу, ввіткнувшись носом у землю. Головне, я ніяк не міг зрозуміти, як опинився в такому незручному становищі. Я важко звівся — в голові крутилося — й побачив, як хлопчина спокійно простує далі дорогою, що веде в селище.

Я ще дивився йому вслід, коли з дому вийшов заклопотаний Ларт, а з ним рожевощокий чоловічок, один із людей старости. Чоловічок неквапно, з повагою вказав на будинок, що приліпився до скелі:

— Там він жив… Гарна людина була, допомагав, коли що. Шкода…

— Справи кепські, — сказав мені Ларт. — Той старий, виявляється, помер.

— Помер, помер, — охоче підтвердив чоловічок. — А начебто непоганий був чарівник, — він невпевнено глянув на мене, — так наче й ви…

Я підвів голову й глянув на будинок.

— І що ж, ніхто там не живе? — спитав Ларт.

— Чого ж ні… Живе. Хлопчисько, учень його.

Мене пересмикнуло.

Сходити на гору було страшно й дуже незручно — пісок сипався з-під черевиків Легіара, який ішов попереду, круто здіймалася догори стежка, лоскотав ніздрі дрібненький білий пил, пальці металися по гладкому камені й не знаходили опори. Дивно, як цей хлопчина ходив отут мало не щодня.

— Ну ж бо! — підганяв мене Ларт.

Я здуру глянув униз, охнув і заціпенів, притулився до скелі в безглуздій скорченій позі. Ларт, немов кліщами, схопив мене за зап’ястя, витяг на рівний майданчик і добряче подряпав при цьому об кам’яний гребінь.

Лише коли я зачув під ногами твердий ґрунт, насмілився підвестись.

Ми стояли на круглому кам’яному п’ятачку, звідкіля відкривався вражаючий краєвид передгір’я та розкиданого по ньому селища. Дахи, вулички, двори — все було як на долоні, і коли б старий маг мав підзорну трубу, він міг би збирати місцеві таємниці і, як метеликів, наколювати їх на шпильки.

А з іншого боку плаского майданчика стояв будинок — невеликий, міцний, оточений крихітним двориком і садочком, у якому щось зеленіло. Над вхідними дверима прибито було викуване з заліза пташине крило.

Хвіртки не було, ми ввійшли на подвір’я без дозволу. Втім, і запитувати не було в кого — хлопчик пішов у селище з порожнім кошиком.

Подвір’я було чисто виметене, в кутку лежало на землі кілька полін, поруч мучилося в твердому глинистому ґрунті недавно полите деревце — та й по всьому. У садочку доцвітали трійко хирлявих ромашок.

— Цікаво, — сказав Ларт у мене за спиною. — Поглянь.

Я підійшов до нього й подивився в той бік, куди він вказував. У стрімкій стіні, що прилягала до п’ятачка, було видовбане щось подібне до могили. Її отвір наглухо закривав чотирикутний важкий камінь, на якому вгадувалися обриси того самого крила.

— Світла тобі, — сказав Ларт, звертаючись до могили. — Ти мене повинен був пам’ятати… Орлане. Я Легіар. Я до тебе йшов, але спізнився.

Сухо шарудів вітер по камені. Ларт відвернувся.

— Подивимося в будинку, — сказав він і зітхнув.

Я переборов свій острах і ступнув услід за ним в темний отвір дверей. Коли проходив під залізним крилом, мимоволі нагнувся.

Дім старого мага був напівтемний — вікна прикривалися важкими завісами. В кімнатах стояла гнітюча тиша, і в цій тиші кроки здавалися оглушливими. Вітальня слугувала одночасно й за бібліотеку, важкі томи незворушно поблискували позолотою, ніби очікували повернення господаря. Так само, як у Ларта, стояв на столі скляний глобус з недогарком свічки всередині, й курний бік його спотворив до невпізнанності моє відображення. Меблі, прості, як у звичайному сільському будинку, вкривала блискуча чорна парча — у всіх кімнатах, крім однієї, маленької, з дерев’яним ліжком і грубо збитим столом. Дім був у жалобі, й носив цю жалобу зі