Брамник - Марина та Сергій Дяченко

Руал ішов анфіладою кімнат — довгою, майже темною, затягнутою павутинням. Він ніколи не думав, що всередині людського житла можливі ці купи замшілих каменів, давні пні, які вчепилися в підлогу гаками коренів, а поміж них — дивне нагромадження з покручених стільців, оксамитових крісел, комодів і туалетних столиків із порожніми баночками для рум’ян, з чорними мармуровими плитами на місці дзеркал.

Він ішов і не міг уявити собі розмірів цього житла, що вгніздилося в товщі землі. Десь у плутанині переходів і кімнат чаклун тримав маленьку Гарру, босу, в нічній сорочці, з голими дитячими руками. Дитина й чудовисько.

Ця думка підстьобнула Руала, він пішов швидше, майже побіг, маневруючи поміж купами меблів і каміння. Він навіть насмілився півголосом покликати: «Гарро! Гарро!»

Йому здалося, що там, куди віддалилося побрязкування, щось проспівав тонкий старечий голос. Потім знову — Та-тах… Та-тах… — застукав тупий металевий звук, що долинав дедалі виразніше. Руал, схоже, наближався до його джерела.

— Пта-ашечко! — знову проспівав деренчливий голос старого. — Пта-ашечко!

Та-тах, та-тах…

Руал присів.

— Пта-шечко… Цвірінь! Цвірінь!

Руал безгучно перебіг і причаївся за одвірком, з якого попроростали лілові паростки.

Чаклун був тут — Руал побачив спершу тонкі ноги в черевиках з бантами, потім неохайні відлоги довгого камзола з побляклим галуном, потім величезний мереживний комір, з якого ледь стирчала вкрита закрученою перукою голова.

Старий крокував по колу, в лівій руці його був невеликий мідний дзвін, і Руала вразило, що чаклун тримав його за язичок. Він дзвонив, потрушуючи рукою, масивна чаша дзвону билася об його кулак і видавала той самий глухий металевий звук: Та-тах… Та-тах…

Руал кілька секунд намагався вгадати, яку магічну дію робить старий, потім зважився виглянути далі й побачив Гарру.

Зі стелі на чотирьох ланцюгах звисав залізний обруч, на обручі було укріплено велику скляну кулю зі зрізаним верхом, на третину заповнену зеленою водою з бурими водоростями, що кволо ворушилися. Над самою поверхнею води гойдалася поперечина, схожа на пташину жердку, а на жердці сиділа, вчепившись у неї пальцями, заплакана Гарра.

— Пта-шечко… — бурмотів старий ніжно, потрясаючи своїм дзвоном. — Ї-їж… — І вільною рукою розсипав по підлозі чи то зерно, чи лушпиння. Воно лягало під ноги неприємно хрустким шаром. — Ї-їж…

Руал стояв, напружений, спантеличений, не зважуючись поворухнутися.

Старий тим часом призупинився, труснув рукою з дзвоном і витяг іншу руку вперед, начебто вказуючи комусь на дівчинку.

— Мамо! — скрикнула Гарра.

Руал заскреготів зубами.

— Цвірінь! — проспівав чаклун і заходився раптом сипати плутаними, невиразими заклинаннями. Ільмарранен марно вслухався, силкуючись зрозуміти, до чого хилить старий, але цієї миті простягнена до дівчинки вузлувата рука почала вкриватися чорно-рудим пір’ям. Серед нього роззявився червоний гачкуватий дзьоб, злякано закричала Гарра, старий здивовано підняв бурі, гачкуваті брови й докірливо глянув на свою руку. Дзьоб зник, і пера ніби знехотя опали на підлогу, перетворюючись на льоту на бляклі засушені маргаритки.

— Пта-шечка… — протяг чаклун засмучено й ображено. Рука його з дзвоном невпевнено опустилась, і Руал, який втиснувся в одвірок, побачив, що рука ця закривавлена від ударів чаші дзвону об старечий кулак.

Старий теж тільки тепер звернув на це увагу — скрушно похитав головою і з деяким зусиллям повернув мідний дзвін навиворіт. Язичок тепер теліпався зовні й слабко деренчав, калатаючи по крутих стінках дзвону.

— Пташинка ніжно співає, — сказав чаклун задоволено, — друга в гості закликає… Цвірінь! Цвірінь!

Він випустив дзвін із рук — той гримнувся об підлогу й розтікся масною калюжею.

— А вже весна, — пробурмотів старий неуважно, витрусив з рукава дерев’яний човник і, крекчучи, пустив у ту калюжу. Човник гойднувся, повернувся на місці й потонув, зник з очей, хоча калюжка була жабі по коліна.

Старий знову похитав головою і погрозив Гаррі пальцем. Дівчинка затремтіла на своїй жердці, схлипуючи та кусаючи губи. Чаклун знову витяг до неї руку — Руал, весь напружився, подався вперед.

— Горлиця в хатинці, — проспівав старий, — сидить на соломці… — й знову почав сипати заклинаннями, в яких Руал міг розібрати лише окремі слова.

Старий промовляв, то підвищуючи надтріснутий голос, то майже шепотів, і чим довше Ільмарранен слухав це нерівне бурмотіння, пересипане безглуздими уривками заклинань, тим виразнішим ставало відчуття, що він стоїть на порозі незбагненної й водночас очевидної таємниці.

Тим часом слова старого почали нарешті діяти — з калюжки, де втонув дерев’яний човник, вилізла червона пташина лапа — одна, без тулуба. Незграбно підстрибуючи, лапа взялася розгрібати насипані старим на підлогу лушпайки, нагадуючи своїми рухами курку, що шукає корму. Старий побачив її і розчаровано вмовк. Потім слабко ляснув у долоні — лапа злякано присіла, смикнулася й розсипалась жменею дерев’яних ґудзиків.

Руал не міг поки визначити, що старий хоче зробити з дівчинкою. Одне було зрозуміло, хоча з першого погляду й вражало неймовірністю — старий не здатен був домогтися того, чого хотів.

Ільмарранен стояв за одвірком, а старий тим часом поновив свої спроби. Цього разу нісенітниця заклинань призвела до того, що підлога по всій кімнаті вкрилася великою твердою лускою.

— Рибка… — пробурмотів старий. — Рибка в ставку, пташинка в садку… А мені незабаром вісімнадцять, свататися піду, — він раптом посміхнувся і прибрав хвацького вигляду.

Руал схопився за голову. Невиразне відчуття, що давно вже володіло ним, за єдину мить стало твердою впевненістю. Ільмарранен тер чоло, ще й ще раз перевіряв себе, вдивлявся у старого, начебто бачив його вперше.

Перетворився на плуга, розорював вулиці… Ріс із землі, ніби дерево… Запустив у ставок гігантську п’явку з коров’ячим вим’ям… Сватання зі здохлими гадюками, потім акваріум із пташиною жердкою… Пера, луска, ця постійна недоладна балаканина, що здавалася знущанням, а насправді…

Чаклун був, очевидячки, цілковито й давно божевільний.

Те, що здавалось погрозою, насправді виявилося старечою неміччю. Бідолаха пережив свій розум, і його магічний дар нині став марним, ніби книга в руках у сліпого.

Вражений своїм відкриттям, Ільмарранен мусив тепер вирішувати, що робити. Вийти зі схованки? Можливо. Говорити з навіженим? Як і про що? В скляному акваріумі тремтить дівчинка, — вона не підозрює, що її мучитель швидше жалюгідний, аніж страшний. Кожна мить зволікання приносить їй нові сльози… І хто зна, чим скінчиться для неї чергова нісенітниця, виголошена старим? Схоже, доведеться підкрастися й просто вперіщити чаклуна каменем, одним із тих, що їх безліч валяється під ногами. Оглушити або й убити. Разом позбавити село страху.

Ільмарранен глибоко зітхнув, порахував до десяти і тихо, тонко засвистів, наслідуючи пташиний спів. Чаклун здригнувся й почав озиратися.

Руал