Брамник - Марина та Сергій Дяченко

Малий танцював навколо матері на ще теплому вологому піску.

Руал посміхнувся у відповідь.

— Зараз Обрі повернеться, — сказала Ітка. — Я вже попоралася, вечеря готова, хліб ще залишився, а завтра новий спечу…

Обрі був щасливим мисливцем і неабияким рибалкою. Город, доглянутий маленькими Ітчиними руками, три яблуні, корова, кури — а борошно доводилося купувати в селищі.

— Ми з Руалом сьогодні молодці, — сказала Ітка синові. — А ти, Гаю?

Той завзято закивав і, не в змозі стримати незрозумілих радощів, помчав берегом, високо підстрибуючи і від повноти почуттів видаючи голосне скавуління.

Ітка присіла на стовбур старого поваленого дерева, кора з якого давно облізла. Стомлено випростала ноги, подивилася на той берег — жаби гриміли злагодженим хором — і раптом тихо засміялася:

— Знаєш, у Обрі шість братів… І всі женилися з волі батька. Плакали, лікті кусали, а жоден не сперечався… — тут вона посміхнулася так гордовито й вагомо, що Руал здогадався — з Обрі було інакше.

— Його батько знаєш який? — провадила з тією самою посмішкою Ітка. — Ось такий, — і вона стисла міцний кулачок, показуючи, який у Обрі батько. — У нього ферма, три будинки в селищі, череда, прядильня, фарбувальня і персиковий сад. Сім синів, Обрі молодший. Одних працівників сотня… І жодна душа, уявляєш, жоден собака ніколи не смів йому суперечити. Ну слова мовити впоперек не сміли!

Вона розхвилювалася, навіть у сутінках Руал бачив, як палають її щоки й блищать очі. Помовчала, посміхаючись якимось своїм думкам, і з ледь стримуваною похвальбою вела далі:

— А Обрі сказав, що на мені ожениться. Жах, що було! Тільки Обрі й не подумав здаватися. Він молодший… Старий на стіни дерся. І вперше в житті вийшло проти його волі… Вигнав він Обрі з дому, вигнав і прокляв нас. Баби старі каркали — не буде вам щастя. А тільки ось!

Із темряви, що напливала, з якоюсь пісенькою вилетів Гай, безцеремонно видерся на Руала верхи:

— О, поїхали додому!

Обрі, що спускався вже від хатинки, засміявся і гукнув з удаваною суворістю:

— Хазяїн прийшов, де ж вечеря?

Гай звалився з Руала й кинувся на шию батькові:

— Тату, зайця пйиніс?

Ведучи хлопчика в будинок, Обрі почав довгу історію про зайця, що завдяки хитрості уник гіркої долі стати печенею. Ідучи слідом, Ітка дивилася на їхні спини з ніжністю, близькою до побожності.

Далеко звідси темнокоса, втомлена жінка сиділа перед клаптиком із краплями крові й дивувалася тому, як яскраво, як рівно вони світяться. А в її душі шкрябалося щось, схоже на образу — невже зараз йому може бути так хороше? З ким же? Не може бути…

Вранці Обрі не пішов на полювання. Усі разом поснідали за літнім, винесеним на ґаночок столом. Гай страшенно любив сироп, приготований батьком із меду диких бджіл, і раз у раз простягав спорожнілий кухоль до глечика. Обрі мазав хліб сметаною, посипав зверху сіллю й ніс до рота, потім закушував цибулиною. Ітка накришила хліба в кухоль з молоком і час від часу примудрялася ввіпхнути ложечку синові, відгонячи ос, які підкрадалися до медвяного сиропу. Облите молоком підборіддя Гая нагадувало кремовий пиріг. Ітка спритно підхоплювала на льоту падучі краплі, малий кумедно кривився, Обрі докірливо хитав головою.

Руал дивився на них, жував хрумку шкоринку й неуважно посміхався в осіннє густо-синє небо. Йому ще жодного разу в житті не доводилося бувати героєм пасторалі.

— Ще! — зажадав Гай, підставляючи кухоль.

Обрі хлюпнув йому медвяного сиропу, малий схопив кухоль обома руками. Цієї миті Ітка збила осу, що кружляла над обличчям хлопчика, оса кинулася вбік і, падаючи, втрапила просто в кухоль.

— Гаю! — скрикнула Ітка злякано, але малий уже пив, жадібно, великими ковтками, і перш ніж мати встигла вихопити в нього кухоль, сталося страшне.

Гай раптом широко розплющив очі, глибоко вдихнув і закричав, роззявивши рота. Оса вкусила його за горло, там, зсередини.

Упав на стіл і покотився кухоль із медвяним сиропом. Відлетів убік табурет, на якому сидів Обрі, схопила дитину Ітка, заходилася дмухати в рот хлопчикові, аби хоч якось зменшити біль. Руал, намагаючись допомогти, кинувся наливати воду в кухоль:

— Може, води… Можливо, допоможе вода…

Але Гай не міг ковтати, не міг уже кричати — тільки його оченята розплющувалися дедалі ширше і з них котилися великі сльози.

А тим часом у горлі дитини, там, де вкусила оса, стрімко росла пухлина. Хлопчик почав задихатися.

— Обрі! — скрикнула Ітка. — Коня, мерщій у селище, лікаря, та швидше-бо!

Жоден лікар не встиг би врятувати Гая. Обличчя його вже вкривалося синявою, очі закочувались — дитина вмирала, вмирала тут, зараз, у муках задухи, на руках у матері.

— Синку! — ридала Ітка, намагаючись вдихнути йому повітря в рот. Обрі кинувся по коня — божевілля, до селища півгодини скаженим галопом. Хлопчик умре вже за кілька хвилин.

Гай хрипів, Ітка побивалася над ним, не в змозі допомогти, а Руалові раптом з’явилося видіння.

Він побачив кімнату під склепінням, де поблискують на полицях корінці фоліантів, стіл, завалений стосами книг, самовпевненого підлітка за столом і ще когось — Ларта Легіара! — він кидає на стіл перед підлітком масивний том.

— Ну навіщо мені це? — закопилює губу хлопчисько. — Ти з мене лікаря хочеш зробити? Та я двійко заклинань бовкну, і який лікар зі мною зрівняється?

— Ти що, читати не вмієш, Марране? Кому буде гірше, якщо ти хоч трішки порозумнішаєш? — допитувався Легіар.

На першій сторінці була намальована гола рожева людина, поцяткована кружальцями й написами, далі той самий чоловік ніби зсередини, потім серце, коричнева печінка… Не те. Було ж іще щось, бо навіщо тоді це згадалося? Надірвана сторінка… Пологи… О Небо, до чого тут пологи? Вони молоді, в них ще будуть діти… «Баби старі каркали — не буде вам щастя»… Що там було ще, в тій книзі, чого я не хотів читати?!

— Син-ку, син-ку… — голосила Ітка. Блукаючий погляд Руала вперся в ніж на столі.

Столовий ніж.

Ось що там було — дитина, хвора на дифтерію. Вона не могла дихати, й тоді скальпелем…

Руал простяг руку і взяв ніж зі столу. Ручка його зручно лягла в долоню.

О Небо, я не зумію. Я ніколи не робив нічого подібного.

Я боюся крові.

Я буду просто вбивцею.

— Дай мені його, Ітко, — сказав Руал чужим голосом.

Вона не почула чи не зрозуміла. Тоді він сказав голосніше:

— Я знаю, що робити. Дай мені дитину.

Він відібрав у неї хлопчика і поклав на траву. Гай лежав без