Наодинці з трояндами - Христина Ополонська
– Це ж треба, – знов зашепотіла я, ненароком перебиваючи розповідь, – як я з «рудою хвойдою» вгадала.
– Так, продовжив далі Марк, – на той час вона була однією з найдорожчих повій Парижа. Дан став її постійним, а поті і єдиним клієнтом. Без неї він вже не уявляв свого життя. Я познайомився з Катрін на їхньому з Даном весіллі. Вона не зводила з мене своїх хтивих очей. До того часу я ніколи з нею не зустрічався, лише чув про неї від свого найкращого друга. Десь через місяць я знайшов оголену Катрін у себе в ліжку. Вона зізналася мені в коханні. Сказала, що тепер вона хоче бути тільки зі мною. Зізналася, що ніколи не кохала і не покохає Даніеля, і що для неї він став просто щасливим білетом у прекрасне майбутнє. Я, розлючений, виставив її за двері. Своєму другові я так і не наважився про це розповісти. Відтоді Катрін почала отруювати моє життя своєю присутність в ньому. Вона не полишала своїх спроб спокусити мене. Я не звертав на неї уваги, і навіть звик до її витребеньок, аж поки вона не перетнула межу… Аж поки вона не забрала в мене тебе… Після твоєї втрати я покинув свій маєток і обірвав усі зв’язки з Даном та Катрін. Але десь три місяці потому мені подзвонив Дан і попросив мене заїхати в одне київське книжкове видавництво де, з його слів, тепер працює Катрін, і непомітно поглянути на тамтешніх працівників не зустрічаючись з нею самою. Те, що Катрін працює звісно вже мене сильно здивувало. Але яким було моє здивування коли у видавництві я побачив тебе – просто не описати словами. Зовнішність, голос, міміка, жести, посмішка… Я впізнав свою Злату. Твої очі сяяли як і в нашу першу зустріч. Ти пам’ятаєш?
– Так. Я познайомилась з вами трьома одночасно у Львові. Це був 1847 рік. Моя родина володіла невеличкою крамничкою з продажу тканин. Пам’ятаю як Катрін завітала до нас вперше. Я порадила їй тканину смарагдового відтінку запевнивши її в тому, що в сукні такого кольору вона матиме вигляд вогняної квітки. Вона стала однією з постійних наших клієнток і моєю найкращою подругою. Одного разу Катрін прийшла до крамниці в супроводі двох панів, одним з яких був ти. Навіть під час нашого знайомства твій друг, Даніель, милувався лише своєю дружиною, а от ти… замилувався мною. Я помітила це відразу і посміхнулася тобі, потопаючи в твоїх медових очах, не маючи уявлення хто ти. Чесно кажучи я й досі цього не знаю. І скільки тобі насправді років? – поставила я Марку запитання, яке не давало мені спокою.
– Мені сорок, – коротко відповів той.
– І давненько? – не втрималась я від запитання.
– Так, трохи є… і я не вампір. Я планував тобі про все розповісти ще в минулому твоєму житті – в день твоїх іменин. Та перед цим я хотів домовитися з іншими членами ради, стосовно дозволу на твоє вічне життя так само, як це колись зробив для своєї Катрін Даніель. Якби ти відмовилася від вічного життя тоді б я відмовився від свого, тим паче це не заборонено. Є спосіб відновлення процесу старіння. Я алхімік і являюся членом ради алхіміків так само як і Даніель. Ми не старіємо, але ми і не безсмертні. Нас можна легко вбити так само як і будь-яку звичайну людину. Ми віками збираємо записи та артефакти які так чи інакше пов’язані з алхімією.
– А чому ти постійно розмовляєш пошепки? – не стримавшись поцікавилась я.
– Тому, що я не хочу ненароком розбудити твоє спляче тіло в ліжку. В ньому зараз душа Катрін. Ходімо зі мною, прив’яжу тебе до стільця, –затараторив швидко Марк та поволік мене за руку в кімнату. Я, не стримавшись від емоцій, змогла у відповідь вигукнути лише здивоване «що?».
