Наодинці з трояндами - Христина Ополонська

– Я так розумію що слов’янські імена на вас закінчилися? – ляпнула я, не подумавши, і на додачу видала натягнуту посмішку.

– Бачу, що твій характер – це твоя незмінна родзинка, – посміхнувся мені у відповідь наш новий директор. – Я заїду ввечері. На все добре, Наталі. Катрін, я чекаю тебе в своєму кабінеті.

Директор пішов, подарувавши мені наостанок теплу посмішку, а Катерина лишилася, як і мій шок від наглості нового начальства. «Я заїду ввечері». «Для вас просто Марк». Якщо це був такій підкат, то я можу влаштувати відкат. Ще й посміхається при цьому так… чарівно. Цікаво, звідки наш директор знає де я живу?

– Наталочко, почекай трошки, я зараз віддам розпорядження і тебе відвезуть додому. Ти ж у нас іменинниця, – просичала з нещирою посмішкою моя начальниця. – Зажди, будь ласка, я маю для тебе невеличкий подарунок.

Ця курка миттю десь чкурнула і хутко вернулася. Мені, якщо чесно, її «невеличкий подаруночок», як мертвому припарки, але коли я побачила що вона мені принесла, то на мить заклякла. У мене засіпалось ліве око. Вона тицьнула під самий мій ніс букет темно-бордових троянд вже з таким знайомим мені дивним запахом. Мої півонії впали на підлогу. Я перевела свій погляд на начальницю, посмішка якої викликала у мене почуття дежав’ю, і вмить отримала відповіді на запитання, які вже давно не давали мені спокою.

– З днем народження, Златко, – прозвучав переможний шепіт моєї начальниці. Це було останнє, що я почула перед тим, як знепритомніла.