Глиняні ноги - Террі Пратчетт

За вхідними дверима виявився констебль Візит.

— Правителеві Ветінарі зле, ваша милосте! Ще гірше, ніж було!

— По Пончика Джиммі послали?

— Так точно!

У цей час доби туман вів ар’єргардні бої зі світанком, що наставав, від чого весь світ, здавалося, перебував ніби всередині тенісного м’ячика.

— Я зазирнув до нього, щойно заступив на вахту, ваша милосте, а він лежав нерухомо!

— Може, він спав?

— На підлозі, ваша милосте, одягненим?

Коли Ваймз прибув, пара Вартових уже поклала Патриція на ліжко; захеканому Ваймзові боліли коліна. «О боги, — думав він, видираючись по сходах, — це тобі не старі добрі часи, коли ти був простим патрульним. Тоді ти без роздумів пробігав пів міста просто тому, що треба було упіймати злочинця».

Із сумішшю гордості та сорому він додав про себе: «А от тебе самого жоден цей покидьок так і не впіймав».

Патрицій ще дихав, але його бліде обличчя мало такий вигляд, що, видавалося, померти для нього було б краще.

Погляд Ваймза оббіг кімнату. В повітрі висів знайомий серпанок.

— Хто відчинив вікно? — зажадав він.

— Я, ваша милосте, — зізнався Візит. — Якраз перед тим, як побіг по вас. Я подумав, йому знадобиться свіже повітря...

— Воно було б свіжішим, якби ви лишили вікно зачиненим, — сказав Ваймз. — Гаразд, я хочу, щоб усі — тобто всі до одного, — хто чергував у палаці вночі, за дві хвилини зібралися в холі. І пошліть когось по капрала Малодупка. І повідомте капітана Моркву.

«Я наляканий і розгублений, — подумав він. — Отже, перше правило — заразити цим усіх навколо».

Він оглянув приміщення. Не треба було мати супер-інтелекту, щоб зрозуміти, що Ветінарі встав з ліжка і сів за письмовий стіл, де, судячи з усього, попрацював певний час. Свічка догоріла. Чорнильниця лежала перекинутою — напевне, впала, коли він сповз із крісла.

Ваймз узяв трохи чорнила на пальця і понюхав. Тоді потягнувся до пера, повагався, витягнув кинджал і обережно підняв перо ним. Жодних підозрілих крихітних колючок на ньому наче не було, проте Ваймз усе одно з усіма пересторогами відклав його вбік, щоб пізніше передати на експертизу Малодупкові.

Він опустив погляд на папери, з якими працював Ветінарі.

На його подив, там нічого не було написано — лише старанно намальовано. Малюнок зображував крокуючу фігуру, тільки це жодним чином не була одна-єдина фігура — вона складалася з тисяч маленьких фігурок. Це нагадувало плетену людину з тих, що їх робили найдикіші племена, які мешкали поблизу Осердя: щороку, аби відзначити великий цикл Природи та засвідчити своє благоговіння перед життям, вони замикали в таких фігурах якомога більше носіїв цього самого життя, а потім усе це підпалювали.

На голові фігури-конструктора була корона.

Ваймз відклав аркуш і повернувся до вивчення письмового столу. Він обережно прогладив поверхню на предмет підозрілих скабок. Він присів навпочіпки і обстежив стіл знизу.

За вікном розгорявся світанок. Ваймз зайшов до кожної із сусідніх кімнат, переконався, що портьєри там відсунуті, повернувся до кабінету Ветінарі, засунув штори та зачинив двері і повільно рушив уздовж стін, видивляючись будь-яку цяточку світла, що свідчила б про потаємний отвір.

Та що ж іще може бути? Скалки на підлозі? Духова трубка, просунута в замкову щілину?

Він знову розсунув штори.

Вчора Ветінарі покращало. А зараз йому гірше. Хтось добрався до нього вночі. Як? Повільна отрута — це збіса складно. Потрібно знайти спосіб давати її жертві щодня.

«Ні, не обов’язково... Що було б справді елегантно — це знайти спосіб змусити його щодня приймати цю отруту самостійно».

Ваймз порився в паперах. Ветінарі явно почувався досить добре, щоб встати й підійти сюди, — але саме тут йому й погіршало.

«Наносити отруту на скалку чи цвях безглуздо — не буде ж він постійно дряпатися об одне й те ж місце на столі...»

Наполовину похована в паперах, лежала якась книжка з величезною кількістю закладок, зроблених здебільшого з обривків старих листів.

«Що є такого, до чого він береться кожного дня?»

Ваймз розгорнув книжку. Сторінки були щільно списані якимись значками.

«Отруту на кшталт миш’яку потрібно якось вводити в організм Просто торкнутися її недостатньо. Чи достатньо? Чи є такий вид миш’яку, що проникає крізь шкіру?»

До кімнати ніхто не заходив. У цьому Ваймз був практично впевнений.

З їжею та питвом все мало бути гаразд — хоча він все одно накаже Щебеню піти провести з кухарями чергову невеличку бесіду.

«Може, він щось вдихнув? Але як день за днем отруювати повітря, не збудивши ні в кому жодної підозри? І все одно ж отруту треба якось доправляти до кімнати.

Щось, що вже перебуває в кімнаті? Смішинка наказав покласти новий килим і перестелити ліжко. Що ще можна було зробити? Обдерти побілку зі стелі?

Що там Ветінарі сказав Смішинці про миш’як? „Ми покладемо його там, де ніхто не шукатиме зовсім...“»

Ваймз раптом усвідомив, що досі дивиться в книжку. Він не міг розібрати ані слова. Напевне, це був якийсь шифр. Знаючи Ветінарі, можна було не сумніватися, що жодна людина при здоровому глузді його не розшифрує.

Чи можна отруїти книжку? Але... що це дає? Є й інші книжки. Треба заздалегідь знати, що він постійно має справу саме з цією. І навіть тоді треба ще добитися того, щоб отрута постійно потрапляла в його тіло. Людина може вколотися раз, другий — а тоді берегтиметься.

Іноді Ваймза трохи турбувала власна підозріливість. Якщо почати розмірковувати, чи не можуть людину отруїти слова, то з тим же успіхом можна звинуватити шпалери в тому, що вони спричиняють божевілля. Тим паче, цей жахливий зелений відтінок винесе мозок кому завгодно...

Біп-біп-біп-дзинь!

— О ні...

— Це ваш будильник на шосту раннку! Вітання! Введіть-Своє-Ім’я, будь ласка, прослухайте свій розклад на день! Десята ран-н-нку...

— Заткнися! Слухай, що б я не розписав для себе на сьогодні, це точно не...

Ваймз затнувся. Опустив органайзер.

Він знову підійшов до столу. Якщо кожного дня мати справу з однією новою сторінкою...

Правитель Ветінарі мав дуже добру пам’ять. Але всім хоч щось та потрібно записувати, чи не так? Неможливо пам’ятати все до дрібниць. Скажімо, «Середа. 15:00 — царство терору; 15:15 — чистка ями зі скорпіонами...».

Він підніс органайзер до вуст.

— Зроби запис, — сказав він.

— Ура! Вперед! Тільки не забудьте спершу сказати «запис»!

— Поговорити