Крила кольору хмар - Дарунок Корній

Антон розгублено кліпає.

— Не варто так хвилюватися, Антоне. Мені поки ваші нічого поганого не чинитимуть. Я це знаю. Сірі ніколи нічого не роблять без власної вигоди. Навіть якщо дуже захочуть нашкодити, то відкладуть це на потім. Бо король помер, а нового не призначено. Не призначено, не призначено, Антоне, не роби такої кислої міни.

Антон кривиться, видаючи це за посмішку, знизує плечима та мовчить. Іншої реакції я й не чекала, тому впевнено веду далі.

— Після того як Валерій Едуардович упав із престолу, гідного спадкоємця не знайшлося. Чи не так? То чому ти тут, Антоне? Я ж вам не підходжу в ролі нової господині. Ти не дурний і добре розумієш, що в мені нема того, що мусить мати кожен лідер «фракції сірих». По-перше, я — жінка. По-друге, навіть якщо цей факт ви «сховаєте», я надто юна і мої сили тільки розвиваються. А по-третє, і це найважливіше, Антоне. Я досі почуваюся людиною, а не янголом. Я досі не ваша і не знаю, чи хочу ставати однією з ваших.

І тоді його прориває на відвертість, і він починає говорити, навіть трохи злиться на мене чи на себе за слабкодухість:

— Адо! Так не можна про своїх. Ти всередині така ж, як ми. Нехай поки того не розумієш. Розуміння обов’язково прийде. Сірі янголи! Вони не знищують зло — це правда, але вони творять добро.

Відбиваю словесну тираду:

— Ага, звісно, творять, однак виключно для себе, і вчора я в цьому пересвідчилася. Яке таке добро у світі білому мала створити колекція душ, украдених Валерієм Едуардовичем у Бога? Чи ти теж вважаєш, що людські душі — то будівельний матеріал або сировина для колекції божевільного янгола?

Він утримується від коментаря мого закиду.

— Адо, все не так. Валерій Едуардович — це не всі. Як там кажуть у народі, в родині не без виродка? Насправді ж, сірі янголи зберігають спокій і рівновагу цього світу. Світу людей. Це — аксіома, якщо ти хоч трохи знайома з історією творення усього. А ти знайома. Я відчуваю це.

— Що це значить — сірі тримають рівновагу?! Дуже сумніваюся, Антоне. Світ тримається не завдяки нам, якщо тобі так хочеться мене вважати вашою, то най буде. Так от, світ тримається не завдяки нам, а, скоріше, всупереч. Яка вигода людству від вас, тьху, від нас тобто? Ми ж не остерігаємо людство від поганих вчинків. Скоріше, навпаки. Штовхаємо до провалля.

— Це неправда.

Антон учепився руками в горня і переходить мало не на крик. О! І я розійшлася не на жарт, і, схоже, Антон мене зараз навіть боїться. Однак чоловік ніяк не замовкне і втекти не має права, бо його місія не виконана. А мені навіть подобається його нервувати.

— Адо, ти не права. То справа темних — штовхати людство до злого. Ми геть інші! Так, ми — не люди і ніколи ними не станемо. У нас природа інша. Але ми не тримаємо людей у темниці. Так, ми не виправляємо помилки людей. У нас місія спостерігача. Але…

Я обриваю Антона дуже різко. Набрид.

— Але ми дуже-дуже любимо людських жінок і народжуємо від них дітей. То чиї діти, Антоне? Людські чи нелюдські? Це зараз я й про себе кажу, і про тебе, і про Едуардовича, і про свого батька. Антоне, це сумна розмова! На кожен твій аргумент у мене знайдеться контрольний словесний постріл у серце чи в голову. Зрадників, Антоне, ніхто не любить, байдужих — теж. І колір не має значення. Зрада є зрада. Сірі просто бояться сильнішого. Світлим і темним ми насправді до одного місця, поки не плутаємося під ногами. І ми можемо хоч до другого пришестя надувати щоки та переконувати Творця небесного у власній значущості — це не поможе. Бо значущими тут, тобто на землі, є виключно вони. — Я гнівно вказую пальцем на вікно. — Вони — смертні люди з безсмертними душами. От за душі отих «нікчемних» людей — це не я так думаю, це ви, сірі, так вважаєте — між темними та світлими і йде боротьба. Тож не треба мені співати про нашу сіру значущість, зрозумів мене?

— А ти, ти… — Антон лютує. Зривається на ноги. Таки добилася свого, вивела чоловіка з себе. — Ти знаєш хоч одного зі світлих і темних янголів? Ще ті екземпляри! Вони… вони… ще гірші.

— Гірші? Вах-вах! — розпачливо плескаю в долоні й додаю саркастично: — До речі, шановний, а що світлі та темні тут, тобто на грішній землі, забули? Це ж сірих Творець на землю заслав, до людей на перевиховання. А світлі та темні? Хм! Одні наче мали б стерегти пекло, а інші — рай.

Антон збараніло дивиться на мене. Аж рота роззявив після почутого. О, горіти мені в пеклі за сказане. Чи куди там відправляють по смерті на перевиховання сірих янголів? Розумію, що плету дурниці. Який там, до янголів, рай, яке там, до дідька, пекло?

— Не парся, Антоне, я шуткую. Бо ти мене дістав, — говорю майже примирливо. — Так, я не знаю жодного світлого і жодного темного янгола. Правда, донедавна якось жила і без товариства сірих, і жила не гірше, аніж тепер, коли довелося з вами познайомитися. Але я знаю людей. Дехто з тих, кого ви не дуже поважаєте, міг би стати взірцем для наслідування. Покидьків серед людей вистачає, але хороших, чудових світлих душ теж багатенько. Недарма Валерій колекціонував людські душі…

— Ти впевнена, що тільки людські?

Я здивовано дивлюся простісінько в очі Антону. Наші погляди схрещуються. Я згадую слова Господаря про те, що у нього тут лишень частина колекції, і то не найкраща. Ох, Антоне, я таки вже ні в чому не впевнена. Однак зараз мене цікавить геть інше:

— І все-таки, Антоне, чому ти тут?

***

На що схожа душа Антона? Я спокусилася і зазирнула в дзеркало.

Що сіре — то вовк, знаєте таку приказку? Не дурний вигадав. Я от, чесно кажучи, спершу злякалася, і дуже: це ж як треба жити і як поводитися, щоб душа як вовк виглядала?! Той, хто вірить у благородство цих звірів, їх, певно, хіба що в зоопарку бачив, та й то не під час годівлі. А так — хижак хижаком: за здобич уб’є, поперед ватажка зграї не попхається, але лиш до пори, поки в силу не увійде, аби кинутися тому на