Крила кольору хмар - Дарунок Корній

Антон просто так не прийшов би, це факт. І зовсім мене не здивувало те, що він знає, де я мешкаю, і не здивувало те, що не припхався раніше, а таки дозволив перепочити. Я лише пошкодувала, що точно не зможу сьогодні піти до свого парку на прогулянку.

— Привіт, Антоне! Сервус! Ти мене чекаєш?

Антон аж підстрибнув від несподіванки. Видно, думав, що все контролює. Я вмію підкрадатися нечутно, це ще один мій талант.

— Привіт! — Удав, що я його не наполохала. — Ти жива?

— Ага. Розмовляю ж із тобою. Зайдеш? Чи будемо стовбичити на сходах і годувати сусідів плітками?

Він пересмикнув недбало плечима. Це ж треба, ще вчора я ладна була його вбити за компанію з Валеркою, а сьогодні запрошую в гості. Читаю в його очах недовіру і пересторогу: а мо’, я пастку йому якусь готую. Примирливо додаю:

— Хто старе згадає, тому… Ну, далі ти знаєш…

— Ага, — додає трохи саркастично. — Знаю. А хто забуде? Тому що?

«Тому — два», — додаю про себе, та не озвучую вголос і мовчки відчиняю двері квартири. Заходжу перша, він несміливо бреде слідом за мною. Чи дошкуляє мені зараз фантомний біль на вилиці, куди він мене вдарив? Звичайно, ні. Той біль дошкуляє йому. Болить рука, якою він бив.

Він міг і не прийти, міг найнятися до когось іншого, звалити відповідальність за вчорашнє на мене, чи на Ірку, чи на хлопців. Але чомусь цього не зробив. І я хочу знати чому. Бо він — сірий янгол і йому байдуже до людей, байдуже до ворогів та друзів. Пиха та самовпевненість керують такими, як він. Та найважливіше для них — це вигода для своєї шкури, тобто душі, та власної самореалізованості.

Сидимо на кухні, п’ємо чай. Заварила звичайний чорний. Ще не вистачало мені поїти його своїм, квітковим. Обійдеться. Усе одно не зрозуміє та не оцінить. Так, він мені зараз не ворог, але й точно не друг. Він може стати союзником і, вочевидь, саме для цього завітав.

Із кімнати приношу печиво, яке я вчора так і не спромоглася з’їсти. Викладаю на стіл. Він мовчки киває, то так ніби дякує. Я знизую плечима, то так ніби кажу: нема за що. Розмовляємо. Він каже, що «Янгол» вигорів дотла. Нічого врятувати не вдалося. Пожежники запевняли: такого вони ще не бачили. Видавалося, що вода не гасить полум’я, а навпаки, стимулює горіння. Гасили порошком — те саме. Слава Богу, обійшлося без людських жертв.

Хотіла запитати: а нелюдських? Та вчасно вкусила себе за язик. Інколи не варто провокувати суперника, навіть якщо він зараз твій союзник. Прийде час — сам усе розкаже. Розмову переводить на те, що завтра збори трудового колективу «Темного янгола», точніше колишніх співробітників. То він хотів би, щоб і я прийшла, Ірка та хлопці, звісно, теж. Оскільки хороші працівники на вулиці не валяються, а він наразі, поки Валерій Едуардович у лікарні, тимчасово призначений його донькою керуючим справами. Оу, це вже щось новеньке: пан Господар має спадкоємицю, а не спадкоємця!

Мені сподобався вислів «хороші працівники». Ги-ги! У цьому місті стало замало офіціантів й охоронців? Авжеж, ми таки неповторні й незамінні.

Антон очікувально зазирає мені в очі. Хоче зчитати мою реакцію. Не так швидко, голубе, то тобі не вчорашню Адку залякувати та по писку лупити. Та, котра зараз перед тобою, трохи інша. Цій у душу без запросин не ввійдеш. І він перелякано відводить свій погляд, знічено хапається за печиво, запиває чаєм і давиться. Кашель терзає його зсередини. Чесне слово, я не навмисно. Ти ж сам, хто просив тебе братися за дріт електромережі? Там може бути 220В, а може і 500…

Відкашлюється і сидить з опущеною головою. Усе пішло не так, а нового сценарію Антон поки не вигадав.

Я ж мовчу. Гра у мовчанки — моя улюблена. Я можу перемовчати наймовчазнішого супротивника. До того ж не я, голубе, до тебе в гості припхалася. То ти сам до мене прийшов.

Гостинно запитую, чи Антон, бува, ще не хоче чаю, бачачи, що всю гарячу рідину він висьорбав. Він заперечливо хитає головою і врешті промовляє те, заради чого сюди причвалав.

— Пригадуєш, Адо, нашу вчорашню розмову? Ну, про те, що ти маєш тепер вибирати собі друзів, і про те, що коли будеш і далі самотньо маячити вільним спостерігачем, то тебе примусять діяти. І примусять силою.

Я ствердно киваю. Звичайно, я все пам’ятаю. І його вислужництво перед Валерієм теж. Він веде далі:

— Адо, ще раз щодо моєї вчорашньої поведінки. Вибач! Тобто робота така, розумієш, нічого особистого. Я ж старався і вдарив не надто сильно, бо і знаку на обличчі сьогодні нема. Не болить?

Я криво посміхаюся. Не буду ж, голубе, тобі розповідати, що якби ти отак ударив Ірину, то дівчина б щонайменше тиждень до тями приходила. Ага, до таких типу вибачень із боку Антона, очевидно, доведеться звикати. Блін, а нормальні серед сірих янголів є? Чи всі отакі… І знову ж, блін, ще трохи — і запитаю: а нормальні серед нас є?..

Він веде далі:

— Те, що вчора відбулося, дозволило мені подивитися на ситуацію по-іншому. Я мусив переспати зі своїми думками та емоціями, побути наодинці з собою. — Він робить паузу. Я уважно слухаю. — Ти відтепер — одна з нас. Приймаєш ти це чи ні. Байдуже! Ти такою народилася, і нема на то ради. І не зважаючи на те, що ти, Адо, — жінка (яке цінне зауваження! Ще трохи — і я точно феміністкою стану через такі закиди, наче бути жінкою — то моветон), сила і можливості в тобі з не зрозумілих поки причин зібрані такі, що багато хто з чоловіків відверто заздрить. Є, звичайно, ті, хто готовий підтримати тебе, але більшість — проти.

— Вау! Через те що я жінка? — Антон киває ствердно: — То ти прийшов мене попередити про небезпеку? Я зворушена.

Театрально заломлюю руки та з неприхованою цікавістю розглядаю Антона, ще вчора, як мені видавалося, такого небезпечного та самовпевненого господаря ситуації.

Антон мене боїться. Він учора після наших теревенів таки взявся допомагати Валерію Едуардовичу. Сам чесно зізнався. Відразу викликав «швидку». Щоправда, та їхала доволі довго, тому Антон зміг добре в деталях, так би мовити, роздивитися, що я випадково