Джек на Сході - Андрій Олегович Бєлянін

Сер Льюіс наївно сподівався зберегти свою зачіску… він був буквально заляпаний пластиліном, відтак його лють тільки дужчала. Він скалічив купу ворогів, але біси хитро заманили його в пластилінову калюжу, і коли бідний пес загруз усіма лапами, кинулися на нього з тилу.

Сер Кросбі чхав на свій зовнішній вигляд і бився спокійніше. Біси взяли його змором: колі вивів з ладу стільки ворогів, що навіть не мав сил повернути голову чи підняти лапу. Але одного з генералів біси так і не змогли в нього відібрати. Коли ж щелепи сера Кросбі нарешті розтиснули, від генерала залишився безформний шматок пластиліну.

Найстрашніший бій дав бісам магістр Ордену. Ньюфаундленда важко вивести із себе, але гнів його жахливий! Біси летіли в сторони як друзки. Здавалося, що цей чорний велетень непереможний! Жлоб Полин-Бур’янов був змушений кинути в бій свою особисту охорону — амбалів. Це були високі чорні біси з потворно величезною мускулатурою і найзвірячішими виразами обличчя. Оточений цими громилами сер Нюф ще раз прогарчав девіз Ордену й кинувся на ворога. Сили були занадто нерівні, проте коли зв’язаного магістра представили володарю, його супроводжували лише четверо амбалів. Четверо! З п’ятдесятьох! Інших не міг полагодити жоден санітар. Сер Нюф був страшним противником.

Пізніше жалюгідні залишки піхоти притягли Чау-Чау. Шляхетного лицаря було просто запаковано в товстий шар пластиліну. Як його змогли перемогти, до ладу не міг пояснити ніхто. Бідні біси тряслися, бурмотіли щось невиразне і з острахом поглядали на пластиліновий ком, побоюючись, що відтіля знову вирветься грізний рудий лицар, схожий на ведмедя.

Та найбільше турбот бісам додав… сер Гай! Маленький лицар, як і кожна чистопорідна дворняжка, був надзвичайно сміливий, верткий і нахабний. Сер Гай обійшов усі пастки, не спокусився на жодну хитрість і якщо не міг завдати якоїсь серйозної шкоди, то китиць від хвостів повідкусював понад півсотні. Найспритніші біси аж сатаніли з люті, марно намагаючись втопити невгамовного пса. Так, сер Гай умів битися в юрбі! Тут він був, як то кажуть, у своїй стихії. Він плутався під ногами, змушуючи всіх спотикатися й падати, він кусав усе, до чого дотягувався, він лаявся шістьма мовами і, здавалося, міг вимотати всіх, але… Шляхетний сер Гай спіймався на дрібниці — хапнув за п’яту котрогось із генералів і намертво загруз зубами. Отут його й пов’язали. Щоправда, генерал залишився кульгавим, п’ятку довелося ампутувати, позаяк сер Гай не бажав її облишити…

Здогад сера Готварда виявився вірним. Щоправда, для виконання задуманого потрібно було розштовхати сера Ля Порта. Отже, на спину ризеншнауцера вліз спанієль, на нього інший, на вершину піраміди видрався Роберт. Лемох звісив свій хвіст униз і міцніше вчепився за край банки. Роберт підстрибнув і, вдало вхопившись за хвіст, виліз наверх! У бідного бісеняти сльози виступили з очей, але він усе-таки допоміг щеняті видряпатися.

— Я надзвичайно вдячний вам, шановний сере, — Роберт церемонно вклонився Лемоху.

Небіж суперагента знітився й тихо промурмотів:

— Ну що ви… Це все мій дядько вигадав…

— Серу Самюелю я висловлю подяку пізніше, — ще раз вклонився Роберт. — А зараз я маю поспішати по допомогу.

— Я з тобою, — підскочив Лемох.

Щойно друзі налаштувалися «зробити ноги», як з-за рогу з’явилися залишки «непереможної» армії пластилінових бісів. Роберт і Лемох зрозуміли, що пропали! У розпачі вони кинулися вбік, якось видралися на стопку книг і стали спина до спини. Відступати не було куди! Пластилінові біси втомлено глянули на них, покидали нових бранців у банку, закрили її пластмасовою кришкою і спокійно розташувалися біля маленьких утікачів.

Володар підраховував втрати. З двох сотень піхоти залишилося п’ятдесят бісів, амбалів лише четверо. Від плазунів узагалі нічого не залишилося. З генералів вціліли двоє, з яких один кульгавий. Із суперагентів — один Сем. Та він один і був. У великій битві Самюель не брав участі, філософськи заявивши:

— Вас багато, а я один! Якщо генерала вб’ють, то їх ще п’ятеро є. А якщо суперагента? Зась вам!

За інших обставин не обійшлося б без трибуналу, але в запалі бою розбиратися не стали, справу залишили на потім.

Жлоб Полин-Бур’янов ледве не лускав з люті. Зважте, втрати величезні, а билося лише п’ятеро лицарів. Десь бродять ще четверо — отже, війна продовжується. Така перемога дорівнює поразці! Моральний стан війська пригноблений і подавлений. А до того ж ганебні факти порушення дисципліни. Суперагент відмовився битися, а його небіж, схоже, допоміг утекти порцеляновому щеняті. Володар вирішив в усьому розібратися відразу. У супроводі двох амбалів він підійшов до Роберта й Лемоха і, дивлячись знизу вгору, грізно зажадав:

— Гей, ви! Спускайтеся негайно!

Друзі мовчали.

— Униз, негідники, і цілуйте мені ноги, щоб я вас пробачив!

Очі Роберта спалахнули зеленим вогнем, шерсть на зашийку піднялася, а з вуст зірвалося грізне:

— Р-р-р-хо-хо!

Раптом щеня зустрілося поглядом із сером Готвардом. Наставник щось кричав. Слів не було чути, але погляд був красномовний. Роберт зрозумів. Зусиллям волі він згасив злість, що клекотала в ньому, і, вклонившись ворогові, якомога чемніше запитав:

— Можливо, вельмишановний володар пластилінових бісів надасть мені честь чесним двобоєм? Чи, можливо, я зможу звільнити вас від якої-небудь обітниці? Моя честь і зуби до ваших послуг!

— Ах ти, воша собача! — заревів Полин-Бур’янов. — Мерщій сюди, я сказав! І цього товстого кретина із собою прихопи!

— Ви не смієте ображати Роберта… — тонко проверещав Лемох.

— Що? Я не смію? Сем! — гнівно прогарчав володар. — Це і є твоє виховання?!

Суперагент замислено знизав плечима, за нього відповів Лемох:

— Дядько тут ні до чого! Це я сам! Сам! Геть тиранію!

Володар сторопів. А коли натхненний своєю сміливістю Лемох