Джек на Сході - Андрій Олегович Бєлянін

— Оце так! Значить, ви отакої! Еге-еж… — ображено промовив Володар. — Революцію вирішили влаштувати?! Так…

— А що таке революція? — пошепки поцікавився Роберт.

— Я точно не знаю, але грають усі! — обнадійливо відповіло бісеня.

У цей час Полин-Бур’янов кивком голови вказав на двох друзів, і четверо піхотинців рушили в атаку. Володар мстиво посміхнувся. Суперагент Самюель вийшов вперед і загородив дорогу нападникам.

— Що ти робиш, Семе? — здивовано запитав володар.

— Що я роблю… — тужливо пробурмотів Сем, ударом кулака нокаутуючи найближчого біса.

— Зрада! — заволав Жлоб. Полин-Бур’янов. — Схопити зрадника!

— Зрада! — завили два генерали, а піхотинці, кинулися виконувати наказ Володаря.

Суперагент бився як той біс!

— Яке життя! Яка кар’єра! — зі сльозами в голосі примовляв Сем, наносячи «уракен» у ніс чергового супротивника. — Яка служба, нагороди, регалії! І все… все коту під хвіст! — суперагент уже майже ридав від образи. — Заради чого?! Заради чого, я вас запитую?! Ну що мені до цієї свари? Лемох — інтелігент паршивий! У монастир треба йти з такими принципами! І Роберт теж гарний — лізе, куди не просять! Псих контужений! — Сем зірвався на істеричний лемент, не забуваючи відважувати на всі сторони добрячі удари у-шу, карате й англійського боксу. — А я тут до чого? За що мені все це? Мамо… Мамо!!! Мамцю-ю-ю!!!

Коли зв’язаного й побитого суперагента запхали нарешті в банку, де вже нудилося вісім бранців, біси зітхнули з полегшенням. Протягом всієї цієї сутички Роберт рвався в бій, і Лемох ледь стримував свого гарячого друга. Зрештою маленький фокстер’єр визнав, що бісеня праве: вони мають яким завгодно способом вирватися і знайти загін сера Гауфа. Тільки він міг врятувати бранців. На щастя, в їхню випадкову цитадель можна було потрапити лише з одного боку, тому вони сподівалися протриматися. Роберт стояв на чатах, а Лемох гарячково шукав щось придатне для оборони. Вдалося знайти маленьку пластмасову лінійку і недогризок синього олівця. Але й це краще, ніж нічого. Три книги, на які вони забралися, стояли майже вертикально під великим кутом, що дозволило друзям заштовхати лінійку поміж сторінок.

— Важіль. Закон Архімеда, — Використовуємо поворотну енергію пружини! — спробував дохідливо пояснити Лемох. — Відтягаємо і… раз!

— А це шляхетно? — про всяк випадок перепитав Роберт.

— Авжеж! — завірило бісеня. — Ми ж попереджатимемо і запитуватимемо про стан здоров’я.

Роберт озброївся недогризком олівця і, подумавши, засумнівався — чи є ця зброя лицарською? Лемох стражденно зітхнув, і, знаючи педантичність майбутнього лицаря, запропонував назвати недогризок «мечем».

— Думаєш, це допоможе?

— Ну, мечем він від цього не стане, хоча й гірше не буде. А в літописи й балади ти ввійдеш як лицар із синім мечем!

— Здорово! — захоплено відгукнувся Роберт. — Я назву його «Грейсвандир», і нехай він служить мені, як служив лорду Корвину!

Саме тієї миті показалася голова першого нападника. Друзі кинулися до лінійки і щосили натягли її. Полин-Бур’янов квапливо прикрикнув:

— Не гайтеся там! Хапайте їх за карк і вниз!

У відповідь пролунав звук, наче хтось чавкав, і щось велике майнуло в повітрі. «Що б це могло бути?» — замислився володар і послав нагору ще одного піхотинця.

Ув’язнені в банці лицарі приводили до тями сера Самюеля. Коли суперагент нарешті відкрив очі, над ним зі співчуттям схилилася морда ризеншнауцера.

— Як почуваєтеся, сере Самюелю?

— Де я? — з тугою простогнав суперагент.

— Ви бранець, друже мій. Вас посаджено в ту ж в’язницю, що й усіх. Тепер ми товариші по нещастю…

— З вами-то все зрозуміло! — перебив Сем. — А як я сюди потрапив?

— Утрата пам’яті через ушкодження лівої півкулі, — діловито заявив сер Кросбі.

— Цього ще бракувало. Тут в’язниця чи будинок для божевільних? Що ж вони, так і будуть до нас усяких психів підселювати? — за звичкою забурчав сер Порт.

— Сором, друже мій! — докірливо зауважив ризеншнауцер.

— А я що… я нічого… просто тут і так затісно.

— Добродії, а ми не можемо його вилікувати? — захопився ідеєю сер Кросбі. — Я, здається, щось читав з парапсихології і нейрохірургії… Нумо, шановний, витягніть лапи вперед! Закрийте ліве око й доторкніться правим мізинцем до кінчика носа…

— Облиште мене! — втомлено огризнувся Сем.

— Справді, добродії, дайте нашому герою відпочити, — м’яко прогудів сер Нюф.

— Якому герою? — усе ще не розуміючи, поморщився суперагент.

— Спокій, добродії! — перервав здивований хор голосів сер Нюф. — Така скромність робить вам честь, сере Самюелю. Та, ймовірно, внаслідок нервового потрясіння ви дещо забули. Я нагадаю. Кілька хвилин тому ви героїчно боронили за нашого Роберта і вашого племінника. Битва була чудовою! Ми отримали колосальну насолоду, спостерігаючи вашу доблесть! Якби не амбали, їм би нізащо не вдалося взяти вас в полон!

— Я це зробив? — злякано скулився Сем. — Я бився зі своїми?

— Ще й як! — одноголосно підтвердили інші лицарі.

— Ви вмієте битися, сер! — радісно дзявкнув сер Гай. — Моє шанування!

— Матінко… — видихнув суперагент.

— Ми пишаємося вами, — заявив сер Кросбі. — Моє шанування!

— Ой, ненько…

— Ви джентльмен! І поводилися як справжній лицар! Один проти всіх захищали слабкого! — натхненно підтримав сер Готвард.

Інші лицарі також поштиво й дружелюбно ляскали бідного Сема по плечах і висловлювали свою повагу. Суперагент зацьковано озирнувся і тихо заплакав. Сльози текли й текли. Він ридав дедалі голосніше. Його плечі тряслися, і добрий сер Нюф пригорнув Сема до своїх величезних