Діти Безмежжя - Олександр Павлович Бердник

«Земля і я, Іван Заграва. Планета і маленька жменька матерії, що зветься людиною! Що спільного між нами? Яка розмірність? Ти несеш на собі мене і мільярди моїх братів, ти тримаєш на плечах Атласа наші споруди і суперечки, наші болі і надії! Але ж я — твоє породження — тримаю тебе в своєму розумі, в серці. Ось я заплющив очі. І ти пливеш у моїй уяві серед пітьми — блакитна, тремтлива, тепла і рідна. Ти в мені, в моєму мозку. Я оглядаю тебе, вивчаю, пригортаю до серця і знову відпускаю в зоряну прірву. Пливи. Неси мене в галактичну безвість. А я несу тебе в собі! Хіба не дивина?

Хто ж тоді старший? Хто більший? Ти, Земле, що на могутніх раменах впевнено і непохитно несеш мільярди пігмеїв, невидимих уже з висоти у десять кілометрів, чи вони — мікроби матерії, які охоплюють всевладним духом не лише тебе, а й безмежні простори міріадів світів — інші сонця, галактики, метагалактики? І не лише їх — безконечні повторення відомих систем, але й нові, ще не видимі почуттями сфери».

Іван Заграва лежить. Його тіло нерухоме. А за склепленими повіками пульсує жива, гаряча думка. Вона сягає в запаморочливу глибінь, вона бачить далеку ракету, яка, ніби вістря розуму Науки Землі, впевнено заглиблюється до сусідньої зірки, щоб протягти незриму нить великого єднання. Ще трохи… Ще зовсім небагато — і відкриється тайна. Як важко бути спокійним. Хочеться схопитися, щось діяти, підігнати час. А воля каже — ще трохи! Хай почуття киплять у клітці розуму, хай підкоряться великій доцільності.

З пітьми виникли чиїсь очі. Чорні, блискучі, з трохи припухлими повіками і пухнастими віями. Вони запитливо вдивляються в душу Заграви, а чорні брови над ними вигинаються в подиві, мов ждуть якогось чуда. І повзе шепіт в тиші очікування: «Як ви почули мою думку?»

А, це вона — дивна дівчина-супутниця. Марія… Марево… Закохана в Сонце і простір. Вона теж увійшла в серце. Ввійшла і ось — з’являється негадано. Негадано? А може, ні? її думка відбивається в моїй. її серце хвилює моє. Що спільного між нами? Які невидимі пасма, звідки, коли простяглися між нашими долями? А це так. Саме так. Нікуди не дінешся від пульсації живого зернятка нашої спільної долі, яке стукає в серце. Стукає. Воно було непомітним, але живим. Саме так. Навіть гігантська модель зерна буде мертвою, буде тягарем, який треба відкинути з дороги, а мікроскопічне, але живе зернятко завжди проросте під гарячим подихом серця.

Заграва в пітьмі намацав клавіатуру апарата внутрішнього зв’язку. Ввімкнув сектор Служби Сонця. Попросив автомат знайти нову співробітницю Марію Райдугу.

На блакитному прямокутнику виник зал астрофізичної лабораторії, потім знайоме обличчя. Подив, радість і замішання в дивному чарівному поєднанні промайнули на дівочому личку.

— А… то ви?

— Я, Маріє… Я бачив вас перед собою.

— У сні?

— Ні… Я думав про вас.

Марія мовчала. Вона дивилася на Заграву, і губи її тремтіли.

— Марія…

— Я чую…

— Ракета наближається до Тау Кита. Незабаром ми побачимо новий світ.

Очі Марії спалахнули ясними промінцями.

— І мені можна буде побачити це?

— Можна, Маріє… Я й хотів запросити вас. Адже ви обіцяли прийти. Я розповім про цікаві речі.

— Я прийду… Я обов’язково прийду.

— Тоді завтра… Чуєте, Маріє? Я жду вас завтра.

Кілька годин відпочинку, а спати не хочеться. Перед очима Марії пливе могутнє марево — гігантська пульсуюча куля Сонця. Вона спостерігала за ним десять годин підряд і тепер несе в собі, як дорогоцінне видіння, його вогнисту красу, його творчу, невгасиму полум’яність.

Хвилі дрімоти колишуть дівчину, м’яка голубизна огортає її обіймами невагомості. А з сутінків пливуть на неї, розпукуючись золотистими квітами, протуберанці, котяться грандіозні вихори матерії, ніжними переливами міниться сяйво корони. А збоку чується голос Учителя, і свідомість не в силі одразу сприйняти таку велику навалу вражень. Що він каже? Наука підходить до нових глибин матерії? На порозі зовсім незнайомий стан її, невідомий на Землі? Як це дивно, тривожно і прекрасно. Чудово, що світ не просте повторення того, що люди знали раніше… Сонце не конгломерат відомих на Землі елементів, не купа перемішаних між собою газів, а неймовірно складний утвір вищих щаблів матерії електромагнітного походження. Учитель каже, що незабаром відкриється тайна ритмічних пульсацій Сонця і зірок, тайна утворення планет і ще багато, багато того, про що ми навіть мріяти не можемо.

Ні, не заснути. Та й спати не хочеться. Втоми нема. Таке враження дівчина колись відчувала високо в горах Алтаю, але тепер воно набагато значніше. В чому справа? Чому це так? Може, організм сприймає в космосі могутній плин енергій, які пронизують Всесвіт? Напевне, так! У просторі мчать не лише частки небезпечної радіації, а й животворні, активізуючі, творчі…

Марія встала з повітряного гамака, наблизилась до широкого оптичного отвору своєї кімнатки. Мимо повільно пливли зірки, промайнула білосніжна куля Венерн, потім бризнув сліпучим промінням диск Сонця. Дівчина ввімкнула систему фільтрів. Темна штора закрила отвір. У кімнаті попливли примарні тіні. Вона підійшла до апарата зв’язку, повагавшись, знайшла номер Міжзоряного Пульта.

Коли на маленькому екрані з’явилося обличчя Заграви, Марія не змогла вимовити й слова. Він вдячно схилив голову і сказав:

— Я жду, Маріє. Вас проведуть від шлюзу.

Все інше було як сон.

До цього Марія потрапила у приміщення Сонячного Острова прямо з люка ракети, яка зайшла в прийомну станцію супутника. Отже, вона не відчувала навколо себе порожнечі. Враження було таке, як і в звичайному літаку. А тепер…

Вона вийшла з шлюзу й опинилася на