Діти Безмежжя - Олександр Павлович Бердник

— Які ж саме? Скажіть. Це ж дуже цікаво!

— Хай покортить, — засміявся вчений. — Влаштовуйтесь, спочивайте, а потім про все поговоримо.

Марія підійшла до затемненого отвору, глянула на вогнистий диск світила. «Сонце, ніжне Сонце моїх дитячих років, чудове світило юнацьких мрій! Що ж ти таке? Які таємниці ти відкриєш перед дітьми своїми — дерзновенними посланцями Землі?»

Дванадцять років існує Сонячний Острів. І десять років біля нього кружляє стометрова сферична лабораторія — Міжзоряний Пульт. Десять років тому Вищий Пленум Науки Землі, або, як його жартівливо називали, Олімп — недарма там засідали «боги науки», — здійснив запуск автоматичного міжзоряного корабля до сусідньої жовтої зірочки Тау Кита. Ще в п’ятдесяті роки століття вчені пробували зв’язатися з гіпотетичними жителями цієї та ще деяких систем з допомогою потужних радарів. Та проходили дні, місяці, роки. Успіху не було.

І ось наука створила міжзоряну ракету. Вона рухалась реактивною тягою високочастотної радіації, трансформованої в речовинно-енергетичних реакторах в процесі з’єднання електронів і позитронів. Спеціальні установки генерували ці частки, використовуючи як матеріал будь-яку речовину. Конструкція корабля передбачала захоплення в польоті широким розтрубом міжзоряного І пилу і газів і використання їх як пального. Розрахунки показували, що ракета, яка розвивала швидкість до двохсот вісімдесяти тисяч кілометрів па секунду, буде біля мети на одинадцятому році польоту. Але назад вона повернутися не зможе через брак пального. Наявні проекти не могли створити нічого кращого.

Ось чому корабель летів без людей. На його борту знаходився робот — людиноподібний механізм, який мав завдання провести комплекс досліджень в чужому світі і передати інформацію на Землю.

Десять років летить ракета, невидима в найбільші телескопи і радіотелескопи. Вона керується па відстані з Міжзоряного Пульта — вірного супутника Сонячного Острова. Таємницею огорнута діяльність невеликого колективу цієї лабораторії в небі. Відомо лише, що тут випробовуються нові методи зв’язку, нові енергії, які незабаром стануть на службу людству. А поки що…

Поки що три астропілоти і четвертий Іван Заграва — капітан Пульта — невтомно чергують, впевнено ведучи далеку ракету до невідомого світу.

Капітана зустрічав його заступник Михайло Клинов. Вони міцно обнялись і мовчки, з хвилюванням поглянули в очі один одному. В погляді Михайла, на його сухорлявому, втомленому обличчі було захоплення і тривога. Червоні повіки нервово здригались.

— Уже? — прошепотів Заграва.

Заступник схвально кивнув. Потім сказав, ковтаючи слова:

— Про це не можна говорити. Я не спав сім діб. Спостерігав.

— Воно й видно, — незадоволено озвався капітан. — Ти схожий на якогось анахорета. Лети на Землю і місяць не показуйся тут.

— А якщо за цей час все кінчиться? — жалібно запитав Клинов.

— Побачиш записи. Твоє здоров’я належить людям, — строго сказав Іван. — У нас не так багато астропілотів. Іди.

— Ще раз погляну, — попрохав Михайло. — Не можу. Ходімо разом.

Крізь вузькі коридори і систему шлюзів космонавти пройшли в сферичне приміщення. Клацаючи важкими черевиками по магнітній підлозі, вони минули ряди буйних рослин, освітлених променями Сонця, і ввійшли до кулястої кімнати. В повітрі пливла голуба імла. Тут тяжіння не діяло, і космонавти легко попливли, відштовхнувшись від стінки, до центру сфери. Там стояло три крісла з дивними пристроями. Заграва влаштувався в центральному, Михайло примостився праворуч від нього.

Над капітаном з’явилося прозоре накриття, на голову опустилося широке кільце. Його пальці пробігли по рядах кнопок на невеликому пульті.

І тоді сутінки в приміщенні розвіялися, зникли в одну мить. Стінки кулі стали прозорими. Створилося враження, ніби космонавти потрапили в каюту великого космічного корабля. Спереду видно було широченні оптичні отвори в формі ромбів з заокругленими кутами, внизу миготіння приладів на пульті. А в кріслі перед пультом сиділа людська постать. Вона була непорушною.

Заграва схвильовано перезирнувся з Клиновим і ще раз ввімкнув щось на пульті. Оптичні отвори стали прозорими. За ними темрява космосу розквітала золотистим дощем зірок. А між ними сліпуче променів ясно видимий неозброєним оком жовтий сонцеподібний диск — зірка Тау Кита, центр нової системи.

— Пора гальмувати, — після довгої мовчанки сказав Михайло.

Іван не відповів. Він не одводив погляду від чарівного вогню далекого світу, зворушений ним, вражений, хоч і ждав цієї зустрічі багато років. І не кулею газу, не купою речовини здавалося йому далеке сонце, а чудовою квіткою, серцем чужої системи. Нарешті, отямившись від чар, Заграва тихо сказав:

— Друг.

Постать у кріслі ракети, видима на екрані, ворухнулась. Почулася ввічлива відповідь:

— Слухаю, капітане.

— Як політ?

— Згідно розрахунків. Деякі відхилення я виправив.

— Скоро час гальмувати, Друг.

— Я пам’ятаю, капітане, — відповів робот. — Зона гальмування почнеться через три години двадцять хвилин згідно годинника корабля.

— Через дві години по-нашому, — прошепотів Михайло. — Я залишусь, капітане.

Заграва заперечливо похитав головою. Потім промовив:

— Дій згідно програми, Друг. До побачення.

— До побачення, капітане, — піднявши руку, відповів робот.

Минають години. Екран зв’язку тьмяний. Заграва лежить, заплющивши очі, в кріслі серед сфери Міжзоряного Пульта — непорушний, мовчазний. І лише думка його напружено пульсує, творить мереживо з потоку вражень, асоціацій, образів, слів. Хто б міг передати, уявити цей неповторний процес? Ніхто.

Це дивовижне явище, явище мислення і плину свідомості в часі, — непідвладне, таємниче, чудесне. Воно — найглибша таємниця буття.