Факультатив для (не) літаючої гарпії - Крістіна Логоша

— Вінежка знайшла мій медальйон і не хоче віддавати.

Гарпій глянув на прикрасу в її руці і незрозуміло перевів погляд на свою супутницю.

— Я не впевнена в цьому. Лізка і на Террі була злодійка, хто знає, у кого вона могла його стягнути.

— Це медальйон мені передав батько. Віддай негайно чи…

— Або що?

— Або ми вирішимо це питання через квартову варту, — запропонував Макс, — чого варто постукати в ці двері і перевірити, хто ж справжній господар цієї речі, а хто в цій ситуації нахабний брехун.

Вінежка зніяковіла, розуміючи, що її загнали в куток. До того ж скандал виставляв її у невигідному світлі перед Кіттероном.

— Забирай свій ширвжиток.

Вона навмисне кинула медальйон вище моєї голови, і він полетів за огорожу.

— Як незручно, — уїдливо підколола вона.

Одного моменту вистачило, щоб ухвалити рішення. Я перестрибнула через огорожу і, склавши крила, кинулася за медальйоном. Я падала вниз, важко розбираючи, що попереду, на мить щось блиснуло, здалося, що я його бачу. Якихось кілька метрів — і я зможу його схопити. Здавалося, ось-ось і…

Величезний крилатий птах схопив мене і прицвяхував до стіни вежі. Від несподіванки я розгубилася. Кіттерон тримав мене однією рукою за талію, іншою схопився за виступ у стіні вежі:

— Ти зовсім здуріла? Ти б розбилася, якби я тебе не впіймав.

З хвилину я намагалася зрозуміти значення його слів. Мабуть, він вирішив, що я не можу літати і кинувся за мною. З одного боку, мені це було приємно, але від тону, яким він говорив, захотілося його гарненько тріснути. Я з силою відштовхнула його і, зробивши помах крилами, завмерла в повітрі навпроти нього.

— Дякую. Рятівників не потребую.

Залишаючи його з приголомшеним виразом обличчя, я плавно спустилася на землю туди, де мав упасти батьковій медальйон. Я нишпорила руками в траві, опустившись на коліна і намагаючись знайти коштовність. Глухий стукіт позаду повідомив, що до мене приєднався мій рятівник. Я не стала на нього відволікатися, не бажаючи гаяти час — сонце незабаром остаточно сховається.

— Атіко, — долинуло позаду мене хриплуватий голос Кіттерона.

— Я зайнята. Завдяки твоєму порятунку мені тепер ніколи не знайти медальйон батька, — з досадою промовила.

— Атіко, подивися на мене.

Трохи зніяковівши, я обернулася. Зламажений після стрімкого польоту Кіттерон стояв посеред газону, і в його руці на тонкому ланцюжку висів мій медальйон. Мені здалося, що від щастя я почну плакати. Я піднялася на ноги, сповнена подяки:

— Дякую!

Зовсім непомітно в його погляді промайнуло сум'яття, на зміну якому повернулося вже звичне відчуження.

— Дурниця.