Республіка Дракона - Ребекка Куанг

Весь цей час Дадзі сиділа на чолі столу, спостерігала й зрідка щось говорила. Вона дивилася на присутніх, і одна надбровна дуга вигиналася трохи дужче за другу, немовби Імператриця наглядала за гуртом дітей, які постійно її розчаровують.

Минула ще година, а вони так і не розв’язали жодної проблеми, за винятком несміливого жесту від провінції Тигра виділити допомогу в розмірі шести тисяч катті харчів оточеній сушею провінції Барана в обмін на кількасот кілограмів солі. З огляду на загальну картину й тисячі біженців, які щодня помирали від голоду, це була лише крапля в морі.

— Чому б нам не зробити перерву? — Імператриця підвелася. — Ми нікуди не поспішаємо.

— Ми ж майже нічого не вирішили, — сказав Цолінь.

— Імперія не впаде, якщо ми зробимо перерву, щоб попоїсти. Остудіть голови, панове. Чи насмілюся я запропонувати вам подумати над радикальним варіантом пошуку компромісів? — Дадзі повернулася до Жинь. — А тим часом я відійду на мить до садів. Жунінь, настав час вирушати в клітку, тобі так не здається?

Жинь напружилася. Вона не стрималася й у паніці глянула на Вейсжу.

Він дивився перед собою, не зустрічаючись із нею поглядом, і ніяк себе не виказав.

Ось воно. Жинь розправила плечі. А потім покірно опустила голову. Імператриця всміхнулася.

Жинь та Імператриця вийшли не через тронну залу, а через вузький коридор позаду. Вихід для слуг. Поки вони йшли, Жинь чула під підлогою булькання зрошувальних каналів.

Після початку наради минуло декілька годин. Цике вже мали б розміститися всередині палацу, але від цієї думки страх не відступав. Тепер вона діяла наодинці з Імператрицею.

Але в неї досі не було вогню.

— Ще не втомилася? — запитала Дадзі.

Жинь не відповіла.

— Я хотіла, щоб ти побачила Воєначальників у всій красі. Від них самі проблеми, хіба ні?

Жинь продовжувала вдавати, що не чує.

— А ти неговірка, еге ж? — Дадзі глянула на Жинь через плече. Її погляд ковзнув на кляп. — О, ну звісно. Знімімо це з тебе.

Су Дадзі взяла тонкими пальцями з обох боків ту хитромудру штуку й акуратно зняла її.

— Так краще?

Жинь продовжувала мовчати. «Не підігруй їй, — застерігав Вейсжа. — Не втрачай пильності й дозволь їй досхочу наговоритися».

Жинь треба було виграти собі ще кілька хвилин. Вона відчувала, як розвіюється дія опіуму. Зір загострився, а кінцівки реагували на команди без затримки. Їй просто треба було, щоб Дадзі продовжувала говорити, доки Фенікс не відгукнеться на її поклик. А потім вона спопелить Осінній палац.

— Алтань був такий самий, — замислено промовила Дадзі. — Знаєш, перші три роки, які він провів з нами, ми вважали його німим.

Жинь мало не спіткнулась об бруківку. Дадзі йшла далі, мовби нічого не помічаючи. Жинь — слідом за нею, силкуючись зберігати спокій.

— Мені було прикро почути про його загибель, — сказала Дадзі. — Він був гарним командиром. Одним із найкращих.

«І ти його вбила, стара курво». Жинь потерла кінчиками пальців, сподіваючись видобути іскру, але канал із Феніксом лишався закритим.

Ще трохи.

Дадзі повела її позаду будівель до клаптя вільного простору неподалік помешкання слуг.

— Червоний Імператор набудував під Осіннім палацом тунелів, щоб у разі потреби мати змогу втекти з будь-якої кімнати. Правитель цілої Імперії не почувався в безпеці навіть у власному ліжку.

Дадзі зупинилася біля криниці і з силою натиснула на накриття, упираючись ногами в кам’яну підлогу. Накриття з гучним скреготом відсунулося. Су Дадзі випросталася й витерла руки об форму.

— Іди за мною.

Жинь поповзла за Дадзі в колодязь, у стіну якого були вбудовані вузькі спіральні сходи. Дадзі потяглася вгору й закрила камінь над ними, тож вони лишилися в пітьмі. Крижані пальці обхопили руку Жинь. Вона підстрибнула, але Дадзі стиснула сильніше.

— Якщо ніколи тут не бувала, можна легко заблукати, — голос Дадзі відлунював у кімнаті. — Тримайся поруч.

Жинь намагалася рахувати, скільки разів вони повернули — п’ятнадцять, шістнадцять, — але скоро вже не розуміла, де вони, навіть попри те, що добре запам’ятала мапу і тримала її в голові. Як далеко вони відійшли від нарадчої кімнати? Їй доведеться спалахнути в тунелях?

Після ще декількох хвилин ходи вони вийшли на поверхню в саду. Раптовий вибух кольорів спантеличив. Кліпаючи, Жинь вдивлялася в ряди прекрасних лілій, хризантем і сливових дерев, що росли групами навколо рядів і рядів скульптур.

Це не Імперський сад — стіни інакші. Імперський сад був круглий, а цей влаштували всередині шестикутника. Це приватний двір.

Цього двору не було на мапі. Жинь і гадки не мала, де перебуває.

Жинь нестямно роззиралася, шукаючи можливих шляхів для відступу, прораховуючи корисні траєкторії і плануючи рухи для неминучого бою, зауважуючи предмети, що їх можна використати як зброю, якщо вона вчасно не поверне собі вогонь. Оті гілки можна відламати замість дрючка, якщо вона буде у відчаї. А краще, якщо вдасться відтиснути Дадзі до дальшої стіни. Раптом що, Жинь могла використати один із погано закріплених каменів у бруківці, щоб розтрощити Імператриці голову.

— Чарівно, правда?

Жинь збагнула: Дадзі чекає, аби вона щось сказала.

Якщо вона почне розмовляти з Дадзі, то зажене себе в пастку. Вейсжа й Ежидень не раз попереджали про те, як Дадзі може маніпулювати, нав’язувати думки.

Але Дадзі знудиться говорити, якщо Жинь і далі мовчатиме. А лише бажання Дадзі погратися з їжею може дати Жинь час. Їй потрібно продовжувати розмову, доки не повернеться вогонь.

— Мабуть, так, — сказала Жинь. — Естетика — не моє.

— Звісно. Ти здобула освіту в Сінеґарді. А там усі жорсткі прагматики. — Дадзі поклала руки Жинь на плечі й повільно повернула її до саду. — Скажи мені ось що. Це місце тобі не знайоме?

Жинь роззирнулася шестикутником. Так, вона ніколи тут не була. Осяйні будівлі Осіннього палацу були збудовані ще за Червоного Імператора, але час їх мовби й не торкнувся. Каміння було гладеньким, відполірованим, а дерев’яні стовпи виблискували свіжою фарбою.

— Не знайоме начебто, — сказала вона. — А що?

— Іди за мною.

Дадзі попрямувала до маленьких воріт, вбудованих у дальню стіну, штовхнула їх і жестом показала Жинь іти за нею.

Інший бік саду немовби розтрощило гігантською п’ятою. Від секції протилежної стіни лишилися самі уламки, немовби її підірвало артилерійським вогнем. На буйній траві у страхітливих, дивних позах лежали розкидані статуї з відбитими кінцівками.

Це не природний занепад. І не результат недогляду за садом. Це мала бути свідома дія, спрямована на захоплення силою.

— Я думала, що Федерація не дійшла до Лусаня, — сказала Жинь.

— А це й не Федерація, — сказала Дадзі. — Ця пробоїна тут уже більше сімдесяти років.

— Тоді хто?

— Призахідники. Історія любить зосереджуватися на Федерації, але майстри Сінеґарда завжди прикрашають перших колонізаторів. Не пам’ятають, хто почав Першу Макову війну. — Дадзі штовхнула ногою голову статуї. — Одного осіннього дня сімдесят років тому призахідницький адмірал піднявся вгору за течією Мужвею і пробився в Лусань. Він пограбував палац, зрівняв його з землею, полив руїни пальним і танцював на попелищі. Того вечора Осінній палац припинив своє існування.

— То чому ви не відбудували сад?

Говорячи, Жинь ковзала поглядом по землі. За пів метра від її ніг лежали граблі. Після стількох років вони затупилися