На лезі клинка - Джо Аберкромбі

І двері відчинились. Від останнього зауваження обличчя Каулта спаленіло від гніву.

— Можете бути впевнені, лорд-камергере, — холодно мовив він, — що ми шукатимемо допомоги в іншому місці, і при цьому дуже наполегливо.

Хофф довго свердлив його очима.

— Шукай, де хочеш, — гаркнув він, — і так наполегливо, як тобі заманеться. Тільки не тут. На... все... добре!

Якби можна було заколоти фразою «на все добре», голова Гільдії мерсерів вже лежав би мертвий на підлозі.

Каулт кілька разів моргнув, а тоді сердито розвернувся і покрокував геть з усією гідністю, яку зміг в собі знайти. Його два лакеї пішли вслід, тріпочучи своїми пишними мантіями. Двері зачинилися.

Хофф знову грюкнув по столу кулаком.

— Неймовірно! — вибухнув він. — Які зухвалі свині! Чи вони справді думають, що можуть нехтувати королівським законом і водночас просити у короля захисту, коли щось йде не так?

— О, ні, — відказав Морроу, — звичайно...

Лорд-камерґер проігнорував свого помічника і зі злою посмішкою повернувся до Веста.

— Хоча стеля тут низька, проте чомусь мені здається, що над ними вже кружляло кілька стерв'ятників, чи не так, майоре Вест?

— Дійсно, мілорде-камерґер, — пробурмотів Вест, який уже заледве терпів цю спеку і бажав лише одного — щоб ці муки нарешті скінчились. І тоді він зміг би повернутись до своєї сестри.

Його серце завмерло. Вона стала ще більш проблемною, ніж він пам'ятав. Розуму їй не бракувало, але Вест боявся, що сестра могла собі тим розумом нашкодити. От якби вона вийшла заміж за якогось чесного чоловіка і жила собі щасливо! Становище Веста і без цього було хитким, і бракувало лише, щоб сестра влаштувала щось виняткове.

— Стерв'ятники, стерв'ятники, — бурмотів до себе Хофф. — Огидні птахи, але і з них є користь. Хто наступний?

Спітнілий помічник почувався ще незручніше, ніж дотепер, намагаючись підібрати правильні слова.

— Група... дипломатів?

Кубок лорд-камерґера завмер на півдорозі до рота.

— Дипломатів? Від кого?

— Е... від так званого короля Півночі, Бетода.

Хофф вибухнув від сміху.

— «Дипломатів»? — реготнув він, витираючи обличчя рукавом. — Ти хотів сказати — дикунів!

Помічник непереконливо загиготів.

— О, так, мілорде, ха-ха! Звичайно, дикунів!

— Але небезпечних дикунів, чи не так, Морроу? — посуворішав лорд-камерґер, і його добрий гумор вмить вивітрився. Гиготіння помічника застрягло десь у горлі. — Дуже небезпечних. Треба бути обережними. Впускайте їх!

Дипломатів було четверо. Двоє найменших були суворими бородатими велетнями, вкритими шрамами, одягненими у важкі, потовчені обладунки. Їх, звичайно, обеззброїли при вході в Аґріонт, але вони все одно здавались небезпечними, й у Веста склалось враження, що вони залишили біля входу цілу гору важкого старого озброєння. Саме такі люди никали зараз біля кордонів Енґлії, недалеко від дому Веста, у сподіванні війни.

За ними зайшов старий з довгим волоссям і пишною білою бородою, і теж у пом'ятому обладунку. Через усе його обличчя тягнувся червоний шрам, зачіпаючи око — сліпе і більмувате. Втім, на вустах чоловіка сяяла усмішка, а його приємні манери напрочуд вигідно контрастували із похмурістю решти послів, зокрема і четвертого, котрий замикав процесію.

Йому довелося нахилитись, щоб не зачепити наголовень дверей, що був заввишки не менш ніж сім футів. Чоловік був закутаний у грубий коричневий плащ із картуром, що закривав його обличчя. Коли він випростався, нависнувши над рештою присутніх, в кімнаті начебто стало тіснувато. Лякав уже самий його неймовірний ріст, але було і ще щось, що розходилось від нього нудотними хвилями. Це відчули солдати біля стін, які неспокійно засовались. Відчув помічник з питань аудієнцій, який, обливаючись потом, раптом засмикався і почав порпатися в документах. І тим паче відчув майор Вест. Його шкіру, незважаючи на спеку, пройняв холод, і кожна волосинка на тілі стала дибки під пропотілим мундиром.

Лише Хофф, здавалось, залишився незворушним. Він зміряв чотирьох північан похмурим поглядом, а гігант у каптурі вразив його не більше, ніж Гудмен Хіс.

— Отже, ви посланці Бетода. — Він спробував слова на смак, а тоді виплюнув: — Короля Півночі.

— Так, — відповів усміхнений старий і низько вклонився на знак поваги. — Я Гансул Білоокий.

Його голос був звучним і приємним, без найменшого акценту, зовсім не таким, як очікував Вест.

— І ви емісар Бетода? — розважливо запитав Хофф, зробивши ще один ковток із кубка.

Вест вперше був радий, що лорд-камерґер знаходиться з ним в одній кімнаті, але потім він глянув на чоловіка в каптурі, і відчуття тривоги повернулось.

— О ні, — заперечив Білоокий, — я тут всього лише як перекладач. Ось емісар короля Півночі. — Він нервово блимнув зрячим оком на темну постать у плащі, так наче навіть йому було страшно. — Фенрір.

Він протягнув «ер» наприкінці імені, так що звук наче розтяв повітря.

— Фенрір Страховидло.

Промовисте ім'я, нічого не скажеш. Майор Вест згадав пісні, які чув у дитинстві — історії про кровожерливих велетнів, що жили у горах далеко на Півночі. На мить у кімнаті запала тиша.

— Гм-м, — незворушно протягнув лорд-камерґер. — І ви бажаєте аудієнцію з Його Величністю верховним королем Союзу?

— Саме так, мілорде-камергер, — відповів старий воїн. — Наш голова, Бетод, дуже шкодує про ворожнечу між вашим і нашим народами. Він бажає лише найкращих стосунків з південними сусідами. Ми привезли з собою пропозицію про мир від нашого короля вашому і подарунок на знак нашої доброзичливості. Оце й усе.

— Так-так, — сказав Хофф, відкинувшись на високому кріслі і широко всміхаючись. — Приємне прохання з приємним підходом. Ви можете зустрітися з королем завтра, на Відкритій Раді, де оголосите свою пропозицію і покажете ваш подарунок перед першими особами королівства.

Білоокий шанобливо вклонився.

— Щиро вам дякую, мілорде-камергер.

Він рушив до дверей, і двоє похмурих воїнів пішли вслід за ним. Чоловік у плащі на мить затримався, а тоді теж повільно розвернувся і, нахилившись, вийшов.

Тільки коли двері зачинились, Вест зміг спокійно вдихнути. Він похитав головою і стенув спітнілими плечима. Пісні про гігантів, аякже. Просто кремезний чоловік у плащі, та й по всьому. Хоча, з іншого боку, наголовень був таки досить високим...

— От бачите, майстре Морроу? — Хофф виглядав надміру задоволеним собою. — Не такі вони вже й дикуни, як ви казали! Мені здається, ми наблизились до