На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Звичайно! Хто би в цьому сумнівався! То чим ми можемо вам прислужитись?

Йору Сульфур прокашлявся, немов збирався розповісти якусь історію.

— Після смерті короля Харода Великого Баяз, Перший з-поміж магів, покинув Союз. Але він дав клятву, що повернеться.

— Так, так, це правда, — загиготів Хофф. — Абсолютна правда. Кожен школяр це знає.

— І він заявив, що про його повернення оповістить хтось інший.

— Це теж правда.

— Ну, — мовив Сульфур, широко всміхнувшись, — ось я і прийшов оповістити.

Лорд-камерґер залився сміхом.

— Ось він і прийшов! — кричав він, гупаючи рукою по столу. — Харлен Морроу дозволив собі трошки реготнути, але замовк, як тільки усмішка на вустах Хоффа почала тліти. — За час моєї роботи лорд-камерґером про аудієнцію у короля просили три члени Великого Ордену магів. Двоє були однозначно божевільні, а один виявився надзвичайно відважним крутієм. — Він нахилився вперед, впершись ліктями у стіл, і склав пальці дашком. — Скажіть мені, майстре Сульфур, який ви маг?

— Ні той, ні інший.

— Зрозуміло. Тоді у вас є документи.

— Звичайно.

Сульфур сягнув рукою за лацкан плаща і дістав маленький лист, скріплений білою печаткою, з єдиним дивним символом. Він спокійно поклав його на стіл перед лорд-камерґером.

Хофф насупився. Він узяв документ у руки і перевернув його. Уважно роздивившись печатку, Хофф рукавом змахнув з обличчя піт, а тоді відколупнув віск, розгорнув цупкий аркуш паперу і почав читати.

Йору Сульфур не виказував жодних ознак тривоги. Його ніби не зачіпала спека. Він пройшовся кімнатою, киваючи озброєним солдатам, і зовсім не засмутився, коли вони йому не відповіли. Раптом він повернувся до Веста.

— Тут страх як спекотно, правда? Я не здивуюсь, якщо ці бідні хлопці знепритомніють і гепнуться на підлогу із грюкотом серванта з кухонним начинням.

Вест моргнув. Він якраз думав про те саме.

Лорд-камерґер обережно відклав листа на стіл, і тепер на його обличчі не залишилось навіть тіні від нещодавніх веселощів.

— Мені здається, що обговорювати це питання у Відкритій Раді буде недоречно.

— Згоден. Я сподівався на приватну аудієнцію з лорд-канцлером Фіктом.

— Побоююсь, що це неможливо, — Хофф облизав губи. — Лорд Фікт помер.

Сульфур спохмурнів.

— Дуже прикро.

— Авжеж, авжеж. Нам усім його не вистачатиме. Мабуть, я і кілька інших членів Закритої Ради могли би вам допомогти.

Сульфур схилив голову.

— Як скажете, мілорде-камерґер.

— Я спробую щось влаштувати десь під вечір. А поки ми знайдемо в Аґріонті якесь житло… що найкраще подобало би вам.

Він подав знак варті і двері відчинилися.

— Дуже вам дякую, лорде Хофф. Майстре Морроу. Майоре Вест.

Сульфур чемно кивнув кожному з них по черзі, а тоді розвернувся і пішов. Двері знову зачинилися, а Вестові залишилось лише гадати, звідки цей чоловік знав його ім’я.

Хофф обернувся до свого помічника з питань аудієнцій.

— Негайно йди до архілектора Сульта і передай, що ми повинні терміново зустрітися. Після цього зайдеш до верховного судді Маровії і лорд-маршала Варуза. Скажеш їм, що це питання надзвичайного значення, і ні слова комусь іншому, окрім цих трьох. — Він погрозив пальцем перед спітнілим обличчям Морроу. — Ні слова! — Помічник продовжував дивитися на нього крізь перекошені окуляри. — Ну ж бо! — гаркнув Хофф.

Морроу зірвався на ноги, перечепився за поділ своєї мантії, а тоді вибіг через бічні двері.

Вест зглитнув — в роті у нього зовсім пересохло.

Хофф обвів довгим, жорстким поглядом усіх присутніх у кімнаті.

— А щодо усіх вас, то щоб нікому ні слова, інакше наслідки будуть вкрай неприємними! А тепер геть, усі геть!

Солдати, побрязкуючи обладунками, поспіхом покинули кімнату. Вест не чекав другого запрошення і поспішив за ними, залишивши замисленого лорд-камерґера самісінького у своєму високому кріслі.

Коли Вест зачинив за собою двері, його думки були похмурі і заплутані. Уривки старих оповідок про магів, побоювання про війну на Півночі, згадки про велетня у каптурі, що зростом майже сягав стелі. До Аґріонта того дня навідалось кілька дивних і кілька лиховісних чужинців, і Вест почувався трохи схвильованим і пригніченим. Він намагався вибавитися від цих думок, переконати себе, що все це маячня, але тоді його думки повертались до сестри, котра носилася Аґріонтом, як остання дурепа.

Вест подумки застогнав. Мабуть, вона зараз із Лютаром. Якого дідька він їх познайомив? Вест чомусь очікував побачити ту саму незграбну, хворобливу, язикату дівчину, якою пам’ятав її віддавна. Він був неабияк вражений, коли його поріг переступила ця жінка. Вест заледве її впізнав. Вона, поза всяким сумнівом, перетворилась у жінку, і то доволі вродливу. Натомість Лютар був чванливим, багатим і симпатичним, і самовладання в нього не більше, ніжу шестирічної дитини. Він знав, що вони зустрічались іще, і навіть не один раз. Звичайно, лише як друзі. Інших друзів в Арді тут не було. Лише як друзі.

— Чорт! — вилаявся він.

Це те саме, як посадити кота біля сметани і сподіватися, що він не лизатиме її. Чому він усього не продумав? Це буде клята катастрофа! Але що він міг тепер вдіяти? Лютар втупився нещасним поглядом вглиб коридору.

Ніщо так не змушує забути про своє нещастя, як нещастя іншого, а Гудмен Хіс виглядав насправді жалюгідно.

Він сидів самотою на довгій лаві з блідим, яку смерті, обличчям, і дивився в нікуди. Схоже, селянин просидів тут увесь цей час, поки заходили і виходили мерсери, північани та маг. Він нічого не сподівався, проте йти йому не було куди. Вест окинув поглядом коридор. Поблизу нікого не було. Хіс не помічав майора — його рот був відкритий, очі осклілі, а подертий капелюх лежав забутий на колінах.

Вест не міг покинути цього чоловіка напризволяще — йому не дозволяло серце.

— Гудмене Хіс, — мовив Вест, наблизившись, і селянин здивовано звів очі.

Він схопився за капелюх і почав підводитись, бурмочучи вибачення.

— Ні, будь ласка, не вставайте.

Вест сів на лаву. Він потупив очі в землю, не в змозі зустрітися з чоловіком поглядом. Повисла ніякова тиша.

— У мене є товариш, який працює у Комісії з питань землекористування і сільського господарства. Можливо, він вам чимось допоможе…

Вест затнувся, засоромившись, і втупився вглиб коридору.

Фермер силувано всміхнувся.

— Я був би дуже вдячний за будь-яку послугу.

— Так, так, звичайно, я зроблю все, що зможу.

Нічого путнього із цього не вийде, і вони обидва це добре знали.

Вест скривився і закусив губу.

— Краще візьміть оце, — і він всунув свій гаман в обм’яклі, зашкарублі пальці селянина.

Хіс поглянув на нього з роззявленим ротом. Вест відповів йому швидкою, ніяковою посмішкою,