На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Отже, майстре Дев’ятипалий, я покликав тебе і ти відгукнувся, а це свідчить про гарні манери. Нехай на Півночі манери тепер не в моді, але я, щоб ти знав, їх ціную. Я завжди вважав, що на ввічливість треба відповідати ввічливістю. А це ще що таке?

Старий воротар спішив через подвір’я, добряче захекавшись.

— Два відвідувачі за день? Що ж далі буде?

— Майстре Баяз! — хрипко випалив воротар. — Біля брами вершники, добре озброєні і на конях! Кажуть, що у них термінове повідомлення від короля Півночі!

Бетод. Хто ж іще. Духи казали, що він вручив собі золотого капелюха, та й хто інший наважився би назвати себе королем Півночі?

Лоґен ковтнув повітря. Після останньої зустрічі з ним у нього не залишилось нічого, крім самого лише життя, але й тут йому пощастило більше, ніж іншим, значно більше.

— Ну що, майстре? — запитав воротар. — Мені сказати, щоб вони пішли геть?

— Хто їх очолює?

— Якийсь молодий франт з кислою міною. Каже, що він — син короля чи щось на кшталт цього.

— Кальдер чи Скейл? Вони обидва кислі.

— Гадаю, що молодший.

В такому разі це Кальдер — то вже щось. Що цей, що інший були покручами, але Скейл був значно гіршим. А коли вони вдвох, то краще їх зовсім уникати.

Баяз на мить задумався.

— Принц Кальдер може увійти, але його люди повинні залишитись за мостом.

— Так, сер, за мостом. — І захеканий воротар поспішив назад.

О, Кальдерові це сподобається. Лоґена неабияк розвеселила думка про те, як так званий принц тупо кричить через ту маленьку щілину.

— Вже король Півночі, можеш собі уявити? — Баяз втупився порожнім поглядом кудись углиб долини. — Я знав Бетода ще до того, як він став великим цабе. Ти також його тоді знав, чи не так, майстре Дев’ятипалий?

Лоґен спохмурнів. Він знав Бетода, коли той був практично ніким — дрібним вождиком, схожим на багатьох інших. Лоґен прийшов до нього, щоб просити допомоги в боротьбі з шанка, і Бетод її надав, але за певну ціну. Тоді ціна здавалась невеликою і цілком виправданою. Просто воювати. Вбити кількох людей. Лоґенові завжди було легко вбивати, а Бетод здавався чоловіком, за якого варто боротися — відважним, гордим, безжальним і неймовірно амбітним. Це були якості, які Лоґен тоді цінував, якості, якими він, на його думку, і сам володів. Але час змінив їх обох, і ціна зросла.

— Раніше він був кращим, — задумливо промовив Баяз, — але є голови, яким корона не пасує. Ти знаєш його синів?

— Краще, ніж хотілось би.

Баяз кивнув.

— Вони справжні гівнюки, правда? І, боюсь, що гівна їм уже ніколи не позбутися. Тільки уяви того довбня Скейла на троні. Тьху! — Чаклун здригнувся. — Майже хочеться побажати його батькові довголіття. Майже, але не зовсім.

До них підбігла маленька дівчинка, яку Лоґен бачив за грою з іншими дітьми. У неї в руках був вінок із жовтих квітів, і вона простягнула його старому чаклуну.

— Я сама його зробила, — мовила вона.

Лоґен почув швидкий тупіт копит, що все ближчав.

— Для мене? Це так мило. — Баяз взяв у неї квіти. — Прекрасна робота, моя люба. Сам Творець не зробив би краще.

Вершник із гуркотом влетів на подвір’я, різко подав назад коня і спішився.

Кальдер. Роки були милосердніші до нього, ніж до інших, і тут не посперечаєшся. Він був одягнений у чорні шати, прикрашені темним хутром. На його пальці виблискував великий червоний самоцвіт, а на руків’ї меча спалахувало золото. Він виріс і погладшав, хоч і не настільки, як його брат Скейл, і все ж таки достатньо. Втім, його бліде, пихате обличчя виглядало майже таким самим, як Лоґен пам’ятав, а тонкі губи увесь час презирливо кривилися.

Він кинув віжки жінці, котра збивала масло, і жваво рушив через двір, спопеляючи усе навколо поглядом, і тільки вітерець розвівав його довге волосся. Коли зоставалося з десяток кроків, він помітив Лоґена. У нього відвисла щелепа. Спершу Кальдер з переляку відступив на півкроку назад, а його рука смикнулася до меча, проте за мить він уже всміхався своєю тонкою холодною усмішкою.

— Бачу, ти завів собі пса, Баязе? Краще слідкуй за ним, бо він уже колись кусав хазяїна за руку, — його усмішка стала ще більше схожою на зміїну. — Я можу його приструнчити, якщо хочеш.

Лоґен стенув плечима. Погрози — для дурнів і боягузів. Хтозна, як Кальдер, а Лоґен не був ні тим, ні іншим. Якщо збираєшся вбити, краще не балакати, а діяти. Балачки дозволять лише твоєму супротивнику підготуватися, а це нікуди не годиться. Тож Лоґен промовчав. Якщо Кальдеру так хочеться, то нехай вважає це слабкістю — так навіть краще. Може, бійки і знаходять Лоґена невідрадно часто, але він сам уже давно облишив їх шукати.

Другий син Бетода скерував своє презирство на Першого з-поміж магів.

— Мій батько буде невдоволений, Баязе! Те, що моїм людям доводиться стояти за брамою — вияв неповаги!

— Що ж тут вдієш, якщо поваги у мене насправді обмаль, принце Кальдере, — спокійно відповів чаклун. — Крім того, не занепадай духом. Вашого останнього посланця не пустили через міст, тож, як бачиш, ми робимо успіхи.

Кальдер насупився.

— Чому ти не відповів на виклик мого батька?

— У мене надто мало часу, — Баяз підніс вінок. — Вінки самі себе не плетуть.

Принц не всміхнувся.

— Мій батько, — гаркнув він, — Бетод, король Півночі, наказує тобі прибути до нього в Карлеон!

Кальдер прокашлявся.

— Він не… — принц зірвався на кашель.

— Що? — запитав Баяз. — Ну ж бо, говори, дитино!

— Він наказує…

Принц знову закашлявся, захлинувся і почав душитись. Схопися за горло. Здавалося, ніби повітря застигло.

— Наказує, га? — Баяз насупився. — Поверніть із царства мертвих великого Джувенса. Він може мені наказувати. Тільки він, і ніхто інший.

Чаклун ще більше спохмурнів, і Лоґенові довелось притлумити дивне бажання відійти подалі.

— А ти не можеш. І твій батько теж не може, хай би як він себе не величав.

Кальдер повільно опустився навколішки, його обличчя перекосилось, очі наповнилися слізьми. Баяз зміряв його поглядом.

— Чого ти вбраний в усе чорне? В тебе хтось помер? Тримай, — і він накинув на голову принца вінок. — Трохи яскравих барв тобі не завадить. Передаси своєму батькові, щоб він приходив сам. У мене нема часу на дурнів і молодших синочків. В цих справах я старомодний. Люблю говорити з головою коня, а не з його задом. Ти мене зрозумів, хлопче? — Кальдер