На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Принц силувано вдихнув, закашлявся і, похитуючись, підвівся, а тоді пошкандибав до коня і заліз у сідло — вже не так граційно, як злазив. По дорозі до брами він кинув через плече вбивчий погляд, який виглядав не дуже переконливо, позаяк обличчя принца полум’яніло, наче відшмагана дупа. Лоґен збагнув, що широко всміхається. Вже давно він так не тішився.
— Наскільки я розумію, ти вмієш говорити з духами.
Це захопило Лоґена розполохом.
— Що?
— Говорити з духами, — Баяз похитав головою. — В наші часи це винятковий дар. Як вони?
— Хто, духи?
— Так.
— Їхні ряди рідшають.
— Скоро вони всі поснуть, еге? Магія витікає зі світу. Так усе влаштовано. За роки мої знання збільшились, зате сила зменшилась.
— Здається, Кальдера ви вразили.
— Та-а… — Баяз змахнув рукою. — Це дрібниці. Маленький фокус із повітрям і плоттю — нічого складного. Ні, повір мені, магія слабшає. Це факт. Закон природи. Але ж яйце можна розбити по-різному, правда, друже? Коли підводить один інструмент, треба братись за інший.
Лоґен не зовсім розумів, про що йдеться, але не мав сили перепитувати.
— А й справді, — пробурмотів Перший з-поміж магів. — Яйце можна розбити по-різному. До речі, ти виглядаєш голодним.
Від однієї згадки про їжу Лоґенів рот заповнився слиною.
— Так, — промимрив він. — Так… Я був би не проти перекусити.
— Звичайно.
Баяз приязно поплескав його по плечі.
— А потім, мабуть, у ванну? Ні, цей сморід нас жодним чином не дратує, ну ніскілечки, просто мені здається, що немає нічого приємнішого, ніж зануритись в гарячу воду після довгого походу, а твій похід, підозрюю, був справді довгим. Ходімо зі мною, майстре Дев’ятипалий, тут ти у безпеці.
Їжа. Ванна. Безпека. Лоґенові довелося стримуватися, щоб не заплакати, коли він волікся за старим у бібліотеку.
Добродійник
Надворі стояв спекотний-преспекотний день, сонце яскраво світило крізь вітражні вікна, мережачи хрестиками дерев’яну підлогу приймальні. У цю полудневу годину повітря в кімнаті було таким теплим і парним, що здавалося, наче це кухня, де закипає суп.
Фортіс дан Хофф, лорд-камерґер, розчервонівся та спарився у своїй оздобленій хутром мантії, і всю другу половину дня його настрій ставав дедалі паскуднішим. Харлен Морроу, його помічник з питань аудієнцій, виглядав ще гірше, втім, йому, крім спеки, ще доводилось боротися зі страхом перед Хоффом. Обидва дуже хвилювались через щось своє, але принаймні вони хоч сиділи.
Майор Вест у своїй розцяцькованій парадній формі обливався потом. Він уже майже дві години стояв в одній і тій самій позі, заклавши руки за спину і зціпивши зуби, поки лорд Хофф сердився, бурчав і гарчав на прохачів і всіх інших присутніх. Вест вже не вперше за цей день палко бажав опинитися в парку, під деревом, з пляшкою питва в руках. Або, наприклад, в льодовику, замурованим в кригу. Будь-де, тільки не тут.
Стояння на варті під час цих жахливих аудієнцій не надто подобалось Весту, але могло бути й гірше. Це могли підтвердити вісім солдатів, котрі підпирали стіни: вони були у повному обладунку. Вест чекав, коли один із них знепритомніє і з грюкотом серванта з кухонним начинням гримнеться на підлогу, що, безперечно, неабияк обурило би лорд-камерґера, але поки всі вони якось тримались на ногах.
— Чому в цій проклятій кімнаті завжди не та температура? — Хофф вимагав відповіді, так ніби спека була для нього особистою образою. — Одну половину року тут заспекотно, іншу — захолодно! Тут зовсім нема чим дихати! Чому ці вікна не відкриваються? Чому нам не виділять більшу кімнату?
— Е-е… — промимрив стривожений помічник, поправляючи на мокрому переніссі окуляри, — прохання про аудієнцію завжди розглядалися тут, шановний лорд-камерґере. — Він затнувся, помітивши грізний погляд свого начальника. — Це… е-е… традиція.
— Я це знаю, довбню! — гримнув Хофф, чиє обличчя аж пашіло від спеки та гніву. — Хто взагалі запитував твоєї нікчемної думки?
— Так, тобто, ні, — зам’явся Морроу, — тобто, так точно, мілорде.
Хофф насуплено похитав головою, оглядаючи кімнату в пошуках нового джерела роздратування.
— Скількох нам треба ще сьогодні витримати?
— Е… ще чотирьох, ваша світлосте.
— До дідька всіх! — гаркнув камерґер, соваючись на величезному кріслі і метляючи своїм хутряним коміром, щоб хоч трохи остудитись. — Це нестерпно! — Вест мовчки погодився. Хофф схопив зі столу срібний кубок з вином і добряче приклався до нього. Він був любителем випити і, власне, пив ще з полудня, але добрішим від цього не ставав. — Хто наступний бовдур? — запитав він вимогливо.
— Е… — Морроу примружено глянув крізь окуляри на довгий документ, проводячи по кривулястому письму замащеним чорнилом пальцем. — Наступний Гудмен Хіс, фермер із…
— Фермер? Ти сказав: «фермер»? Отже, ми повинні сидіти у цій скаженій спеці і слухати ниття якогось клятого простолюдина про те, як погода вплинула на його овець?
— Прошу, мілорде, — промимрив Морроу, — але схоже, що… е-е… Гудмен Хіс… е-е… має правомірну скаргу на свого… е-е… поміщика, і…
— Чорт би їх усіх побрав! Мене вже верне від усіх цих скарг! — Лорд-камерґер зробив ще один ковток вина. — Заводьте цього недоумка!
Двері відчинились, і Гудмена Хіса впустили всередину. Аби підкреслити диспозицію влади в кімнаті, стіл лорд-камерґера розміщувався на високому підвищенні, тому бідолаха хоч і стояв, а йому все одно доводилось дерти очі вгору. Він мав чесне, але дуже худе лице, а в тремтячих руках стискав подертого капелюха. Вест з огидою сіпнув плечима, коли крапля поту стекла по його спині.
— Ти Гудмен Хіс, правильно?
— Так, мілорде, — пробурмотів селянин із сильним акцентом, — я прибув із…
Хофф обірвав його з неперевершеною грубістю.
— І ти постав перед нами, щоб просити аудієнцію з Його Величністю верховним королем Союзу?
Гудмен Хіс облизав губи. Вест задумався, який шлях тому селянинові довелося пройти, щоб ось тут із нього шили дурня. Найімовірніше, дуже довгий.
— Мою сім’ю позбавили землі. Наш поміщик сказав, що ми не платили за оренду, але…
Лорд-камерґер відмахнувся.
— Очевидно, що цю справу має вирішувати Комісія з питань землекористування і сільського господарства. Його Величність король піклується про добробут усіх своїх підданців, незалежно від їхньої жадібності. — Веста ледь не пересмикнуло від такої зневаги. — Але не слід сподіватися, що він приділятиме увагу кожній незначній дрібниці. Його час безцінний, зрештою, як і мій. На все добре.
На тому і скінчили. Двоє солдатів відкрили подвійні двері, щоб спровадити Гудмена Хіса.
Обличчя селянина зовсім зблідло, а пальці стисли криси капелюха.
— Добрий мілорде, — мовив він, затинаючись, — я вже звертався до Комісії…
Хофф зиркнув таким лютим поглядом, що фермер враз