Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд

Модслі мав здатність поширювати довкола себе позитивну енергію — риса далеко не зайва для лікаря. Ось він іде стежиною, ось він постукав у двері — і пацієнтові вже стає краще. Усі любили лікаря. «Він сам — як тонізуючі ліки», — казали про нього люди. Йому було не байдуже, помре його пацієнт чи виживе, а коли пацієнт виживав (що траплялося майже завжди), лікареві було не байдуже, як той пацієнт житиме далі.

Лікар Модслі любив працювати головою. Хвороба була для нього чимось на кшталт головоломки, й він не заспокоювався, поки не «розгадував» її. Його пацієнтам було не звикати, що він з’являвся в їхніх домівках удосвіта, щоби поставити якесь додаткове запитання про перебіг хвороби, після того як цілу ніч сушив голову над симптомами. З’ясувавши діагноз, лікар Модслі брався до лікування. Певна річ, він постійно студіював книжки, був у курсі всіх традиційних методів лікування; його неординарний розум раз по раз повертався до таких, здавалося б, простих хвороб, як ангіна, щоб дослідити цю ангіну під іншим кутом зору. Він скрізь вишукував додаткову дещицю знань, яка допомогла б йому не тільки вилікувати хворого на ангіну, а й зрозуміти феномен цієї хвороби в новій площині. Енергійний, розумний і доброзичливий, лікар Модслі був винятково кваліфікованим лікарем і людиною кращою за багатьох інших. Хоча, як і всі чоловіки, він мав свою слабинку.

До делегації селян увійшли: Фред Джеймсон, його батько, а також корчмар, нудний тип, який усюди пхав свого носа. Лікар Модслі запросив трійцю додому й уважно вислухав історію, яку батько й син розповіли йому, схвильовано перериваючи один одного. Почали вони з вторгнень двійнят у чужі оселі, потім перейшли до дражливого питання поцуплених каструль та ложок і нарешті досягли кульмінації: розповіді про викрадення дитинчати у візку.

— Вони немов сказилися, — підсумував Фред Джеймсон-молодший.

— Зовсім від рук відбилися, — докинув Фред Джеймсон-старший.

— А яка ваша думка? — спитав лікар Модслі третього чоловіка.

Вілфред Боннер, який стояв трохи поодаль і досі помовкував, зняв капелюха і повільно, з присвистом, втягнув повітря.

— Слухайте, що я вам скажу. Я не лікар, але здається мені, що оті дівчата, ну… якісь не такі.

Ці слова корчмар супроводив поглядом, сповненим значущості, а потім, для кращої дохідливості своєї заяви, покрутив пальцем біля скроні й постукав себе по лисій макітрі — тук-тук!

І всі троє чоловіків із надзвичайно серйозним виглядом втупилися у свої черевики.

— Дозвольте мені самому це з’ясувати, — сказав лікар. — Я поговорю з Енджелфілдами.

Прохачі пішли. Свою частину роботи вони виконали. Тепер справа була за лікарем і старостою села.

Лікар Модслі сказав, що поговорить з Енджелфілдами, але спершу він поговорив зі своєю дружиною.

— Не впевнена, що двійнята мали на думці щось лихе, — сказала вона, дослухавши чоловіка. — Ти ж знаєш, що таке дівчата. Дитинча для них — це та ж сама лялька, тільки з ним набагато цікавіше бавитися. Ніякої шкоди малюкові вони не заподіяли. Одначе їх треба попередити, що чинити так більше не слід. Бідолашна Мері. — І, відірвавши очі від шитва, вона поглянула на чоловіка.

Місіс Модслі була дуже привабливою жінкою. Вона мала великі карі очі з довгими, красиво загнутими віями; темне волосся без жодного сліду сивини було зіп’яте на потилиці в дуже простий спосіб, але це анітрохи не надавало їй буденного вигляду. Рухалася місіс Модслі надзвичайно граційно.

Лікар Модслі знав, що його жінка — красуня, але вони були одружені вже надто довго, щоб цей факт мав для нього якесь особливе значення.

— У селі подейкують, що дівчата розумово неповноцінні.

— Дурниці!

— Принаймні так думає Вілфред Боннер.

Місіс Модслі заперечливо похитала головою.

— Він боїться їх тому, що вони — двійнята. Бідолаха Вілфред. Це забобони і невігластво, тільки й усього. Дякувати Богові, молодше покоління мислить ширше і знає більше.

Лікар Модслі був людиною науки. Він знав: якщо вірити статистиці, розумова недорозвиненість у двійнят трапляється значно рідше, ніж у звичайних дітей; але лікар усе одно вирішив сам оглянути дівчат. Він не здивувався, що його дружина, чия віра забороняла гудити людей, не мала й тіні сумніву, що все сказане — лише безпідставні плітки.

— Мабуть, ти маєш рацію, — промимрив лікар із невпевненістю, яка означала впевненість — упевненість у тому, що дружина не мала рації. Він давно полишив спроби навчити її вірити лише тому, що є істинним і не підлягає сумнівам: його жінку виховали в такій релігії, яка не допускала існування розбіжності між істиною та добром.

— І що ж ти робитимеш? — спитала місіс Модслі.

— Піду до Енджелфілдів. Чарльз Енджелфілд — людина відлюдькувата, але мене йому доведеться прийняти.

Місіс Модслі кивнула головою. У такий спосіб вона зазвичай висловлювала незгоду з чоловіком, але він про це не знав.

— А що їхня мати? Ти про неї що-небудь знаєш?

— Дуже мало.

Лікар замовк і замислився. Місіс Модслі теж замовкла й повернулася до свого шитва.

Минуло чверть години, і лікар мовив:

— А може, ти сходиш, Теодоро? Їхня мати охочіше поговорить із жінкою, аніж із чоловіком. Що скажеш?..

Тож три дні по тому місіс Модслі підійшла до будинку, де мешкали химерні двійнята, і постукала у двері. Не діставши ніякої відповіді, вона вкрай здивувалася, невдоволено нахмурилася — і пішла до тильної частини будинку. Двері в кухню були прочинені, тож місіс Модслі постукала і, не зупиняючись, швидко увійшла. Нікого. Місіс Модслі поглянула довкола. На столі — три коричневих, зморщених яблука, що вже починали гнити, чорний від бруду рушник для тарілок біля раковини з купою немитого посуду, а вікна такі закіптюжені, що, перебуваючи в кухні, важко відрізнити день від ночі.

Зморщивши свого білого носика, місіс Модслі понюхала повітря. І огидний запах розповів їй усе, про що вона хотіла дізнатися. Вона стулила губи, розправила плечі, міцніше стиснула в руці черепахову ручку сумочки й вирушила у свій хрестовий похід. Розшукуючи Ізабель, місіс Модслі ходила з кімнати у кімнату — і скрізь бачила злиденність, неохайність і безлад.

Старенька Хазяєчка швидко втомлювалася і вже була не в змозі підтримувати лад на сходах; їй часто здавалося, що вона вже скрізь поприбирала, хоча насправді не скрізь, або тільки мала намір прибрати, але швидко про цей намір забувала. Чесно кажучи, бабця знала, що до прибирання всім байдуже, тому зосередилася переважно на харчуванні дівчат, і малим надзвичайно поталанило, що вона хоч на це спромагалася. Отже, будинок був брудним і запорошеним; коли якась картина перекошувалася, то вона роками так