Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд

— Може, чимось допомогти? — спитала я, коли вперше побачила її такою.

Але вона тільки заплющила очі і жестом наказала мені вийти.

…Коли міс Вінтер скінчила розповідати мені історію про Меррілі й візок, я поклала записник та олівець до сумки і сказала, підводячись:

— Я на кілька днів поїду.

— Ні. — Голос її прозвучав суворо.

— На жаль, я мушу. Спочатку я збиралася пробути у вас лише кілька днів, а затрималася більш ніж на тиждень. Я не маю при собі всього необхідного для тривалого перебування.

— Моріс відвезе вас до міста, й купите все необхідне.

— Мені потрібні книжки…

Письменниця широким жестом вказала на бібліотечні полиці.

Я похитала головою.

— Вибачте, але мені дійсно треба поїхати.

— Міс Лі, ви, напевне, гадаєте, що ми маємо у своєму розпорядженні безліч часу. Може, ви його й справді маєте, але дозвольте нагадати вам, що я дуже зайнята жінка. Тож я не хочу чути про жоден від’їзд. І припинімо цю розмову.

Я замовкла, на якусь мить навіть трохи злякалася, але досить швидко опанувала себе.

— А пам’ятаєте нашу домовленість? Про три правдиві речі? Мені треба дещо перевірити.

Вона завагалася.

— Ви не вірите мені?

Це запитання я проігнорувала.

— Три правдиві речі, які я зможу перевірити. Ви мені обіцяли.

Міс Вінтер сердито стиснула губи, але стрималася.

— Поїдете в понеділок. І на три дні, не більше. Моріс відвезе вас на станцію.

Щойно я встигла записати з пам’яті половину історії про Меррілі та візок, як у мої двері хтось постукав. Обідати ще було рано, тож я здивувалася: досі Джудіт ніколи не переривала моєї роботи.

— Будь ласка, зайдіть до вітальні, — попрохала економка. — Там лікар Кліфтон. Він хоче з вами поговорити.

Коли я увійшла до кімнати, мені назустріч підвівся чоловік, якого я вже бачила, — це він приїздив у чорному авті. Я погано знаюся на тому, як саме етикет велить потискати руку незнайомця, тож зраділа, що він не подав мені руки. Він, так само як і я, розгубився, і ми якусь хвилину простояли, не знаючи, як почати знайомство.

— Наскільки я розумію, ви біограф міс Вінтер.

— Та не зовсім.

— Не зовсім?

— Якщо вона розповідає мені правду, тоді я дійсно біограф. У протилежному ж разі я… просто особиста секретарка.

— Гм. — Він на мить замовк. — А хіба не все одно?

— Кому? Мені?

— Так, вам.

Я не знала, що сказати, до того ж запитання було явно безцеремонним, тож я визнала за краще на нього не відповідати.

— А ви, певна річ, лікар міс Вінтер?

— Так.

— А про що ви хотіли зі мною поговорити?

— Це міс Вінтер попросила мене побачитися з вами. Вона хоче, щоб я розповів вам усе про стан її здоров’я.

— Зрозуміло.

Недвозначно, з науковою чіткістю, лікар Кліфтон почав свою розповідь. Кількома словами він повідав мені назву хвороби, яка повільно вбивала міс Вінтер, її симптоматику, міру болю, якого вона зазнавала, і години найвищої та найнижчої ефективності ліків, які вона вживала. Лікар побіжно згадав і про інші захворювання своєї пацієнтки, достатньо серйозні самі по собі, щоб становити смертельну загрозу; але хвороба, про яку він мені розповів передовсім, була найнебезпечнішою. Лікар Кліфтон окреслив здогадний перебіг цієї хвороби і сказав про необхідність обмежувати збільшення доз, щоб організм письменниці зберіг достатній резерв до того часу, коли ліки знадобляться у значно більших кількостях.

— Скільки їй лишилося? — запитала я, коли він закінчив свої пояснення.

— Не знаю. Інша людина вже давно зламалася б. Але міс Вінтер — міцний горішок. Тим паче відтоді, як ви сюди приїхали…

Лікар Кліфтон перервався, вагаючись.

— Що ж сталося, відтоді як я сюди приїхала?

Він поглянув на мене, роздумуючи, говорити чи ні, але нарешті визначився.

— Відтоді як ви сюди приїхали, у неї спостерігається певне покращення. Вона пояснює це цілющими властивостями усної розмови.

Я не знала, що й казати. Та не встигла я впорядкувати своїх думок, як лікар повів далі:

— Наскільки мені відомо, ви збираєтеся поїхати?

— Саме тому вона й попрохала вас поговорити зі мною?

— Вона просто хоче, щоб ви зрозуміли…

— Можете переказати їй, що я зрозуміла.

Зустріч було завершено. Лікар відчинив мені двері, й коли я проходила повз нього, він знову звернувся до мене. Цього разу він говорив пошепки, й це стало для мене великою несподіванкою.

— А як стосовно тринадцятої казки? Може, ви щось…

На його обличчі, яке досі зберігало холодну безпристрасність, з’явився перебіжний вираз гарячкової нетерплячості справжнього бібліофіла.

— Вона про неї нічого не казала, — відповіла я. — А якби й сказала, то не знаю, чи мала б я право переповідати це вам.

Лихоманка в його очах умить зникла, а від рота до кінчика носа проскочив легкий дрож.

— До побачення, міс Лі.

— До побачення, пане лікарю.

Лікар Модслі та його дружина

В останній день мого перебування міс Вінтер розповіла мені про лікаря Модслі та його дружину.

* * *

Відчиняти двері і проникати в чужі будинки було одне, але поцупити візок разом із дитиною — то було вже зовсім інше. Той факт, що знайдена дитина аніскілечки не постраждала за час вимушеної відсутності, нічого не змінював. Ситуація вийшла з-під контролю, і слід було вживати заходів.

Селяни не наважувалися звернутися з цією проблемою безпосередньо до Чарлі. Знаючи химерність будинку і його мешканців, вони побоювалися туди йти. Важко сказати, що змушувало їх триматися подалі, — чи то Ізабель із Чарлі, чи то привид… І селяни звернулися по допомогу до лікаря Модслі. Це був не той фахівець, чиє запізнення призвело до смерті матері Ізабель під час пологів, — це був інший лікар, який на той час уже встиг прослужити селянам вірою і правдою вісім чи дев’ять років.

Лікар Модслі був уже немолодий, але у свої сорок з гаком років мав напрочуд моложавий вигляд. Невисокий на зріст, не надто дужий фізично, він, тим не менш, випромінював бадьорість і життєву енергію. Як на свій невисокий зріст, лікар Модслі мав задовгі ноги й пересувався велетенськими кроками без усякого видимого зусилля. Він ходив швидше за інших і звик говорити сам до себе, бо кожен його супутник завжди плівся за кілька метрів позаду, безуспішно намагаючись наздогнати лікаря. Жвавість розуму Модслі не поступалася його рухливості; голос у нього був тихий, мова швидка, але лікар завжди знаходив належні слова в належний час і для належної людини. Розум випромінювали і його очі: темно-карі, іскристі, чимось схожі на