Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд
Прадідові Джона подобався класичний стиль створеного його руками парку, і, якомога швидше покінчивши із щоденною роботою, садівник поспішав до своєї зеленої оази, гладив руками поверхні чудернацьких фігур і уявляв їх через п’ятдесят, через сто років, коли вони, на його думку, мали набути цілковитої довершеності.
По його смерті садові ножиці перейшли до рук його сина, а кілька десятків років по тому — до онука. А коли помер його онук, естафету перебрав Джон-копач. На той час він саме скінчив своє навчання як помічник в одному великому парку за тридцять миль від Енджелфілду. І хоча починати йому довелося теж помічником, його відразу ж призначили відповідальним за увесь парк — а хіба могло бути інакше?.. Джон узяв ножиці, дерев’яні ручки яких за довгі роки набули форми батькових долонь, і відчув, як пальці потрапили точно у виїмки: це було його покликання, тут він був на своєму місці.
Після смерті Матильди Енджелфілд челядь почала тікати з маєтку; усі інші садівники пішли, а нових так і не найняли. Отак Джон-копач, тоді ще досить молодий чоловік, став старшим — і єдиним — садівником. Роботи було хоч греблю гати, але господар взагалі не цікавився парком і тому не міг гідно оцінити нелегку працю Джона. Були й інші робочі місця, інші парки. Йому б із радістю дали роботу будь-де, варто було лише запропонувати свої послуги: самим лише своїм виглядом садівник вселяв довіру. Але він так ніколи й не покинув Енджелфілду. Хіба ж він міг?.. Коли на схилі дня, після роботи Джон ховав ножиці у шкіряні піхви, йому не треба було зайвий раз нагадувати, що дерева, які він доглядав, — це ті самі дерева, що їх посадив його прадід. Пов’язані з Джоновою роботою прийоми і рухи залишалися тими самими прийомами і рухами, що їх виконували до Джона три покоління його роду. Усе це вкорінилося в серці Джона надто глибоко, щоб він міг піддавати це сумніву. І він сприймав це як щось цілком природне. Як і дерева, Джон приріс своїм корінням до Енджелфілду.
* * *
Отже, можна уявити почуття садівника, коли одного злощасного дня він пішов у свій сад і… застав його скаліченим і спустошеним. У тисових насадженнях зяяли величезні випили, відкриваючи коричневу деревину осердя. «Патлаті голови» хтось відрізав, і їхні сферичні маківки було розкидано по землі. Бездоганний баланс пірамід було безнадійно порушено, конуси тут і там порубано, циліндри понівечено. Затуманеними від горя очима дивився Джон на розкидані по галявині довгі віти — і досі зелені, і досі не зів’ялі. Невдовзі вони скоцюрбляться, зів’януть і помруть.
Як громом уражений, з дрожем, що йшов, здавалося, від серця, пронизував усе тіло і через тремтячі ноги передавався землі, намагався Джон збагнути, що ж сталося. Може, це кара небесна? Та чому вона впала саме на його парк? І хіба бувають бурі без шуму?
Ні. Це справа людських рук.
За поворотом він знайшов докази: на росяній траві блищали великі ножиці з роззявленими лезами, а поряд із ними — пилка.
…Коли Джон не прийшов на обід, Хазяйка занепокоїлася й подалася його шукати. Дійшовши до класичного парку, вона, вжахнувшись, піднесла до рота руку, а потім, задерши фартух, поспішила далі, очікуючи найгіршого.
Джон безсило лежав на землі; вона обережно допомогла йому підвестися. Він важко сперся на неї, і вона — ніжно та дбайливо — повела його до кухні й посадовила у крісло. Поки Хазяйка робила чай, садівник сидів непорушно, втупивши невидющі очі у простір перед собою. Не кажучи ні слова, місіс Дюн піднесла чашку до його вуст і почала потроху вливати гарячу рідину Джонові до рота. Нарешті очі його поворухнулися, зустрілися з її очима, і вона побачила в них такий біль утрати, що й сама не втрималася — заплакала.
— О Джоне! Я знаю. Я все бачила.
Він обійняв подругу за плечі й увесь затрясся від ридань, передаючи їй невтримний дрож свого тіла.
* * *
Того дня двійнят не було видно, та Хазяйка їх і не шукала. Коли ж надвечір вони з’явилися, Джон і досі сидів у кріслі в кухні, сивий і змарнілий. Побачивши сестер, він аж здригнувся, наче від болю. Вони ж ковзнули цікавим і байдужним поглядом зелених очиць по його обличчі — так, наче перед ними була механічна пташка з годинника у вітальні.
Перш ніж вкласти близнючок спати, Хазяйка перев’язала на їхніх руках порізи від пилки та ножиць.
— Не чіпайте інструментів у Джоновому сараї, — невдоволено пробурчала вона. — Вони гострі, об них можна порізатись.
А потім, не сподіваючись, однак, що її почують, докинула:
— Навіщо ви це зробили? Ну навіщо ви це зробили, га? Джон тепер сам не свій.
Раптом Хазяйка відчула дотик дитячої руки.
— Бабусі сумно, — сказала дівчинка.
То була Еммеліна.
Не вірячи своїм вухам, Хазяйка закліпала повіками — закліпала так швидко, що туман, який застив її очі, зник, і вона здивовано витріщилася на дитину.
Еммеліна знову заговорила:
— І Джону-копачеві сумно.
— Так, — прошепотіла місіс Дюн. — Нам із Джоном сумно.
Дівчинка посміхнулася. Це була посмішка без злостивості, але й без почуття провини. Просто посмішка дитини, яка помітила якесь явище і правильно його визначила. Дитина помітила сльози. Сльози пробудили в неї зацікавлення. І ось вона знайшла відповідь: причиною сліз був сум.
Хазяйка зачинила двері й пішла вниз. На її думку, це вже було велике досягнення. Початок справжнього спілкування, а може, навіть початок чогось важливішого. Невже колись ця дівчинка щось таки дійсно зрозуміє?
Місіс Дюн відчинила кухонні двері й пішла ділити із Джоном його горе.
* * *
Тієї ночі мені наснився сон.
Гуляючи в парку міс Вінтер, я зустріла свою сестру.
Сяючи від щастя, вона розгорнула свої широкі золотисті крила, наче збираючись мене обійняти. Я невимовно зраділа. Але, наблизившись до неї, помітила, що вона сліпа й мене не бачить. І серце моє сповнилося відчаєм.
Прокинувшись, я скрутилася калачиком і лежала так доти, доки не вгамувався гострий біль у грудях.
