Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні

У Насуади, ясна річ, теж були свої прикраси, але вона вирішила їх не вдягати, розуміючи, що їм годі буде зрівнятися із золотими брязкальцями Фадавара. Окрім того, дівчина вважала, що тут, на війні, коштовності були геть зайвими, оскільки серед варденів було дуже багато бідняків, і вони б, напевно, почувались ніяково, споглядаючи розкіш Насуади.

Фадавар, укотре стукнувши скіпетром по долівці, сказав:

— Кров — ось що найважливіше! І понад усе є обов'язки перед своєю родиною! І тільки потім ти маєш перейматися обов'язками перед племенем, воєначальниками й богами землі та неба. Щодо обов'язків перед королем і нацією, то на них узагалі слід зважати в останню чергу! Унулукуна вчив, щоб люди жили саме так! І саме так ми маємо жити, якщо хочемо бути щасливими! Згоден, ти дуже хоробра, але хіба ти наважишся плюнути під ноги старшій людині? Збагни, якщо ти не допоможеш своїй родині, то на кого врешті-решт зможеш покластися? Адже друзі з'являються й зникають, а родина — вона назавжди.

— Ти просиш мене, — мовила Насуада, — щоб я віддала твоїм людям керівні посади тільки через те, що ти двоюрідний брат моєї матері, й через те, що мій батько народився серед вас? Урешті-решт, я б радо зробила це, якби твої люди могли впоратися зі своїми обов'язками краще за варденів, проте нічого з того, що я від тебе почула, не дає мені жодних підстав у цьому пересвідчитись. І перш ніж ти знову почнеш вправлятися в красномовстві, затям — у нас є одна велика справа, а те, що ми з тобою однієї крові, для мене геть нічого не важить. Можливо, я б і погодилась, якби тоді, коли мій батько потрапив у біду під Фартхен Дуром, ти не прислав йому кілька маленьких загонів і не годував його порожніми обіцянками. Де ти був тоді? І чому прийшов до мене аж тепер, коли вся влада в моїх руках? Мої батьки померли, і тепер у мене немає родини. Ви для мене — мій народ, але не більше.

Вислухавши її, Фадавар примружив очі, задер носа й гордо мовив:

— Жіноча гордість — велика дурниця. Ти не витримаєш без нашої допомоги.

Він сказав це рідною мовою, тож Насуада теж була змушена перейти на неї. Це було щось жахливе, й за такий підступний крок дівчина, не задумуючись, убила б Фадавара, якби на те була її воля. Насуадина вимова й розгублені інтонації свідчили про те, що вона кепсько знала рідну мову й виросла не в їхньому племені, а отже — була чужинкою.

— Я завжди рада новим спільникам, — сказала вона, — проте не збираюсь виконувати ваших забаганок. Ваші племена сильні та розумні, й вони самі зможуть показати варденам усе, на що здатні Гадаю, що покладатись на мою милість для них буде просто принизливо. Тож скажіть мені, хто ви — голодні собаки, що скавулять і канючать під моїм столом, чи справжні чоловіки, які самі здатні себе прогодувати? Якщо на те ваша ласка я радо прийму вас до лав варденів, щоб ми спільними зусиллями якнайшвидше розбили Галбаторікса.

— Тьху! — вигукнув Фадавар. — Твоя пропозиція така ж підступна, як і ти сама. Ми не станемо вашими слугами, ми обрані! Ти ображаєш нас, дуже ображаєш! Твоя посмішка тепла й привітна, але в серці у тебе отрута скорпіона.

Насилу вгамувавши свій гнів, Насуада спробувала заспокоїти воєначальника:

— Я аж ніяк не збиралась вас ображати — я тільки сказала те, що хотіла сказати. І якщо ви спитаєте мене, чи люблю я мандрівні племена я відповім вам — ні, не люблю, проте й не відчуваю до них жодної ненависті. Що в цьому поганого?

— Це ще гірше, ніж просто погано! Це справжнє віроломство! Твій батько ніколи не відмовляв нам, бо ми були однієї крові, а ти чхати хотіла на те, що було в минулому, й виганяєш нас, ніби жебраків, із порожніми руками!

Зачувши це, Насуада збентежилась. «Виходить, Елва мала рацію — цього ніяк не уникнути, — подумала вона. — По її тілу пробігло легке, ледь помітне тремтіння. — І якщо це має статися, то навіщо мені зайві теревені».

— Ми звертались до вас із проханнями, — голосно мовила вона, — але ви не виконали їх навіть наполовину.

— Ні, ми все виконали!

— Брехня! І навіть якби ви говорили правду, то вардени зараз у надто хиткому становищі, щоб давати вам щось і не отримувати з того жодної користі. Ви просите мене про послугу, але що за це отримаємо ми? Ви допоможете варденам своїм золотом і коштовним камінням?

— Не зовсім, але…

— Ви дозволите нам скористатися послугами ваших майстрів безкоштовно?

— Напевно ні…

— То як же ти хочеш, щоб твої люди отримали керівні посади? Ви навіть не можете заплатити своїм воїнам, бо ваш народ уже б'ється на нашому боці — у лавах варденів і в лавах армії короля Орина. Воїне, бери те, що належить тобі по праву, і не канюч чогось більше.

— Ти брешеш, аби прибрати до рук усю владу! Адже я прошу те, що належить нам по праву! І саме тому я тут. Ти забагато говориш, але жодне з твоїх слів не має сенсу, бо ти зрадила нас своїми вчинками. — Він розвів руками, ніби говорив перед багатотисячним натовпом, і браслети на його зап'ястках дзвінко брязнули. — Ти визнаєш, що ми твій народ. Тоді ти ще й досі маєш дотримуватись наших традицій і вірити в наших богів!

«Ось воно що, — подумала Насуада. Вона не: могла збрехати й сказати, що вже не живе за старими законами. Адже якщо вона таке скаже, то вардени втратять племена Фадавара й решту кочівників разом з ними. А їхня допомога дуже їм потрібна. — Я маю втримати всі сили, які зараз зі мною, щоб зберегти бодай примарну надію перемогти Галбаторікса».

— Я дотримуюсь, — відповіла вона.

— Тоді я скажу, що ти геть безсила, аби очолювати варденів. І це моє право — я викликаю тебе на випробування довгих ножів. Якщо ти переможеш мене, ми визнаємо твою силу, а якщо програєш, то змушена будеш піти, і варденів очолю я.

Насуада помітила, як в очах Фадавара зблиснули радісні вогники. «Ось чого він хотів, — збагнула вона. — І він би кинув мені виклик навіть тоді, якби я пристала на його пропозицію».

Кілька секунд подумавши, дівчина відповіла:

— Може, я й помиляюся, але я гадала, що, за цією традицією, той, хто виграє, отримує над племенами супротивника таку саму владу, як і над своїми.