Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
— У мене на батьківщині росла горобина, — тихо і сумно сказав Бреґалад, — горобина, яка вкоренилася, коли я був ентинґом: багато-пребагато років тому в спокійному світі. Найстарші з тих дерев посадили енти в надії зробити приємність ентійкам, однак ентійки подивилися на них, посміхнулись і мовили, що знають, де цвіте біліший квіт і народжуються багатші плоди. Проте для мене з усього того племені, серед цілого народу Розоцвітих, немає прекрасніших дерев. Отож, та горобина росла й росла, доки тінь кожної з них почала нагадувати зелену залу, а їхні червоні ягоди восени були і тягарем, і красою, і дивом. На них метушилися птахи. Я люблю птахів, навіть якщо вони без угаву щебечуть; а на горобині завжди вистачало ягід. Але згодом птахи стали нахабними та жадібними, шарпали дерева, обривали плоди і не їли їх. Потому прийшли орки зі сокирами і зрубали мої дерева. Я прийшов і кликав їх їхніми довгими іменами, та вони не рухалися, не чули та не відповідали: лежали мертві.
О Орофарне, Лассеміста, Карніміріє!
О білий цвіт посеред віт — волосся горобин!
Пора була — вона цвіла, — о щастя літніх днин!
Кора м'яка, світлінь листка і свіжий голосок,
Корона та, аж золота, світила між гілок!
І що тепер? Твій цвіт помер, і волос посивів,
Нема корони, спів ворон відхід твій прохрипів.
О Орофарне, Лассеміста, Карніміріє!
Гобіти заснули під звуки тихого співу Бреґалада, який різними мовами оплакував загибель дерев, що їх він любив.
Наступний день вони також провели в його товаристві, проте не відходили далеко від «дому». Здебільшого мовчки сиділи в затишку під крутосхилом, бо вітер дмухав холодніший, а хмари стали щільнішими та сірішими, ніж напередодні; сонячного світла перепало менше, ніж учора, та віддалік голоси ентів на Вічі й далі то голоснішали, то тихшали, іноді були гучні та сильні, а іноді — ледве вловні та сумні, іноді швидкі, іноді повільні й урочисті, наче поминальний спів. Настала друга ніч, а енти продовжували свою таємну раду попід бистролетними хмарами та зорями, які раз у раз вигулькували на небі.
Зайнявся третій день, понурий і вітряний. У пору сходу сонця ентівські голоси злились у єдине потужне гудіння, потому знову стихли. Коли ранок перейшов у день, вітер ущух і в повітрі зависло напружене очікування. Гобіти помітили, що Бреґалад уважно прислухається, хоча вони тут, у видолинку ентівської оселі, звуки Віча ледве чули.
Пополудні сонце, що рушило на захід до гір, прослало довге жовте проміння між тріщин і шпарок у хмарах. Зненацька гобіти усвідомили, що все довкола стало дуже тихе — цілий ліс мовчки слухав. Ентівські голоси, звісно, теж затихли. Що би це означало? Бреґалад стояв прямий і збуджений, озираючись на північ, у бік Заповідної Паді.
Потому до них долинув гучний розкотистий крик: «Ра-гум-раї» Дерева здригнулись і схилилися, ніби їх пригнуло шквалом. Тоді знову все стихло, а далі почулася маршова музика — щось схоже на урочисті барабани, а понад рокотом їхніх ударів і відголосків клекотіли голоси, які співали високо та сильно.
У грізний тан під барабан йдемо ми: рунда-рунда-ран!
Надходили енти, і щоразу ближче та голосніше лунала їхня пісня:
Під барабан і під тимпан йдемо ми: руна-руна-ран!
Бреґалад підхопив гобітів і вийшов із оселі.
Невдовзі вони побачили, що до них крокує стрій: енти сягнистими кроками спускалися зі схилу. За Деревобородим ішли слідом понад п'ятдесят його послідовників: двома рядами, нога в ногу, відбиваючи ритм руками на власних боках. Коли вони наблизились, у їхніх очах помітні були спалахи та вогники.
— Грум, гум! Ось ми йдемо під барабан, ось ми нарешті йдемо! — загукав Деревобородий, угледівши Бреґалада та гобітів.
— Ну-бо, долучайтеся до Віча! Ми вирушаємо. Ми вирушаємо на Ісенґард!
— На Ісенґард! — багатоголосо відгукнулись енти.
— На Ісенґард!
На Ісенґард! Хоч Ісенгард стоїть між кам'яних воріт;
Хоч Ісенґард — це сильний гарт, це кості й камені століть,
Йдемо, йдемо ми на війну — розбити кам'яну стіну;
Вогнем палким горять гілки, з мечем вогню йдем на війну!
На землю тьми, як чин судьби, ми під барабан ідем у тан;
На Ісенґард ідем у тан!
Фатальний тан, фатальний тан!
Так вони співали, крокуючи на південь.
Бреґалад із полум'яним поглядом став у шеренгу біля Деревобородого. Старий ент узяв гобітів до себе і знову висадив їх собі на плечі. Так вони й ішли: гордо, на чолі співочого загону, з палкими серцями та високо піднятими головами. Хоча гобіти і сподівалися, що з плином часу щось трапиться, та раптова зміна, яка відбулася з ентами, вразила їх. Вона була несподіваною, мовби повінь, що розливається, прорвавши дамбу, яка довго її стримувала.
— Тож енти досить швидко ухвалили рішення, еге ж? — по якомусь часі наважився запитати Піпін, коли спів на мить затих і було чути лише шум рук і ніг.
— Швидко? — перепитав Деревобородий. — Грум! Таки-так. Швидше, ніж я сподівався. Власне, я вже багато віків не бачив їх такими розворохобленими. Нам, ентам, не подобається, коли нас тривожать; ми зриваємося з місця, лише коли впевнені, що нашим деревам чи нашим життям загрожує смертельна небезпека. Такого в цьому Лісі не траплялося, відколи Саурон воював із морськими людьми. Нас найбільше розлютило те, що роблять орки — безпричинно вирубують дерева — рарум, — не прикриваючись навіть сякою-такою потребою годувати вогонь; і зрадництво сусіда, котрий повинен був нам допомагати. Чарівники мають знати більше — вони знають більше. Ні в ельфійській, ані в ентівській, ані в людській мовах немає належної лайки для такого зрадника. Геть Сарумана!
— Ви справді розіб'єте двері Ісенґарда? — запитав Мері.
— Гой, гм, ну, ми могли би, ти ж розумієш! Ви, мабуть, не знаєте, які ми дужі. Про тролів вам доводилося чути? Вони страшенно сильні. Але тролі — тільки погана копія, створена Ворогом у час Страхітливої Темряви як насмішка з ентів, подібно як орки були насмішкою з ельфів. Ми
