Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Сауроном і людьми з Моря — мене охопило бажання знову побачити Фімбретіль. Мої очі, відколи я востаннє бачив її, запам'ятали її дуже вродливою, хоча мало схожою на ентівських дів давнини. Адже ентійки були згорблені та коричневі од трудів: їхнє волосся сонце випалило до кольору стиглого зерна, а щоки нагадували червоні яблука. Проте очі їхні й досі були такі, як і в цілого нашого народу. Ми переправилися через Андуїн і прийшли на їхні терени, проте застали там пустелю: все довкола було спалено та перевернуто догори дриґом, адже там пройшлася війна. І ентійок там не було. Ми довго гукали і довго шукали; запитували в усіх стрічних, куди поділись ентійки. Хтось казав, що ніколи їх не бачив; хтось — що бачив, як вони пішли аж ген на захід, чи на схід, чи на південь. Але хоч би куди ми приходили, їх там не було. Скорбота наша не мала меж. Однак ми почули поклик дикого лісу і повернулися до нього. Багато років поспіль ми час од часу виходили на пошуки ентійок і мандрували з краю в край, вигукуючи вголос їхні прекрасні імена. Проте з плином літ почали виходити дедалі рідше і забрідали вже не так далеко, як спершу. Відтак ентійки перетворилися для нас на спомин, а наші бороди відросли та посивіли. Ельфи склали чимало пісень про Ентівські Шукання, і деякі з цих пісень передано людськими мовами. Натомість ми про це пісень не складали — задовольнялися лише тим, що подумки виспівували прекрасні імена ентійок. Ми віримо, що зможемо знову їх зустріти колись, у майбутньому, і, можливо, нам пощастить знайти десь землю, на якій ми зможемо жити разом і всі будемо задоволені. У пророцтві сказано, що це станеться тільки тоді, коли й енти, й ентійки втратять те, що мають. Але час цей, напевно, нарешті наближається. Бо якщо Саурон у давнину знищив їхні сади, то сьогодні Ворог, здається, має намір згубити всі наші ліси... Про це розповідає одна ельфійська пісня, чи принаймні я її так розумію. Колись її виконували у верхів'ях і в низинах Великої Ріки. Зважте, що це аж ніяк не ентівська пісня: ентівською мовою вона була би неймовірно довгою! Та ми знаємо її напам'ять і час од часу мугикаємо собі під носа. Ось як вона звучить вашою мовою:

ЕНТ:

Коли Весна пробудить лист і соки

у гілках;

І просвітліє дикий ліс, і вітер у думках;

Широкий крок, глибокий вдих, повітря ріже грудь —

Вернись до мене і скажи:

«Земля прекрасна тут!»

ЕНТІЙКА:

Коли Весна прийде в поля,

і проросте зело;

І ляже цвіт, неначе сніг,

деревам на чоло;

І злива, й Сонце на Землі

поширять аромат —

Мій край найкращий буде, я не повернусь

назад.

ЕНТ:

В обідню пору золоту, як Літо припече,

І сон дерев, немов ріка, повільно потече

У прохолоді лісовій, у західних вітрах,

Вернись до мене і скажи:

«Твій край чудовий, ах!»

ЕНТІЙКА:

Коли зігріє Сонце плід і ягода зросте;

Коли солома золота і жито золоте;

І пахне мед, і яблук дух,

хоч західні вітри,

Під Сонцем я залишусь тут

 найкращої пори!

ЕНТ:

Коли Зима, страшна Зима,

впаде на гори й ліс,

Дерева вигубить, і ніч настане

на Землі;

І Східний вітер прилетить,

тоді крізь сніг з дощем

Гукну тебе, знайду тебе —

і разом заживем!

ЕНТІЙКА:

Зима настане, стихне спів,

і ніч огорне світ,

І світло, й праця проминуть

посеред голих віт;

Лиш я чекатиму тебе, гукну —

і ти прийдеш.

Крізь сніг з дощем тоді підем,

разом у світ без межі

ОБОЄ:

Ми разом будемо іти —

на Захід наша путь,

І у далекому краю наші серця

спічнуть.

Деревобородий завершив спів.

— Отаке воно, — сказав. — Пісня, певна річ, ельфійська: легка, красномовна і швидко закінчується. Мабуть, доволі гарна. Та енти від себе могли би сказати більше — якби мали час! А тепер я збираюся встати і трохи поспати. Ви де стоятимете?

— Зазвичай ми спимо лежачи, — відповів Мері. — Нам і тут буде добре.

— Спите лежачи! — повторив Деревобородий. — Авжеж, звісно! Гм, грум, я й забув: співаючи ту пісню, перенісся в давні часи й уже було подумав, що розмовляю з юними ентинґами, так-так. Ну, можете лягти на ліжко. А я постою під дощем. На добраніч!

Мері та Піпін видерлися на ліжко і згорнулися калачиками на м'якій траві й на папороті, які були свіжі, теплі та приємно пахнули. Світло згасло, й відблиски на деревах потьмяніли; проте було видно, як старий Деревобородий непорушно стоїть зовні під аркою, здійнявши руки над головою. У небі зблиснули яскраві зорі й освітили воду, що спадала й лилася на його пальці та голову і порскала, порскала сотнями срібних краплинок на його ступні. Прислухаючись до бриніння крапель, гобіти й заснули.

Прокинувшись, вони побачили, що прохолодне сонце освітлює великий двір і долівку грота. Угорі на крилах суворого східного вітру линули клапті високих хмар. Деревобородого не було, та, поки Мері й Піпін умивались у купелі біля арки, вони чули, як ент мугикає і співає, виходячи стежкою з-поміж дерев.

— Гей, гов! Доброго ранку, Мері та Піпіне! — загув він, побачивши друзів. — Довго ж ви спите. Я вже зробив сьогодні не одну сотню кроків. Зараз ми трохи вип'ємо й підемо на Ентівське Віче.

Він налив їм дві повні чаші з камінного глека, проте вже з іншого. Вода смакувала не так, як напередодні: була більш земною та насиченою, більш поживною, ніж вечірня, й більше схожою на їжу, так би мовити. Доки гобіти пили, сидячи на краю ліжка та хрумкочучи дрібними шматками ельфійського коржа (радше через те, що вважали їжу невід'ємною частиною сніданку, ніж тому, що були голодні), Деревобородий стояв, мугикаючи щось ентівською, ельфійською чи ще якоюсь незнайомою їм мовою, і дивився у небо.

— А де те Ентівське Віче? — наважився запитати Піпін.

— Гей, га? Ентівське Віче? — перепитав Деревобородий, озирнувшись. — Це не місце, це збір ентів — що нині трапляється нечасто. Проте багато хто з наших пообіцяв мені прийти на нього. Ми зберемося там, де збиралися завжди: в Заповідній Паді, як називають те місце люди. Воно далеко