За гранню - Анна Несторова

— Наяр, — прохрипіла травниця.

— Мовчи, — огризнувся, — не заважай, часу обмаль.

Вона помітила, як нитками він потягнувся до замка на ошийнику, потім — звільнив і її долоні. Взяв на руки, бо дер Нарат не змогла йти. Поволік до виходу, лаючись, наче сліпий п’яниця. Хаврен вдихала аромат його поту та крові й не могла натішитись близькості Наяра. Накинув на її плечі плащ.

Темні коридори — лабіринт. Навіть головою вдарився випадково, коли йшов сходами й не розрахував висоту.

— Я виснажений, — просипів, — от й нам кінець прийшов. Вони зараз з’являться. Не всіх добив, готовий побитись об заклад — підмога вже в дорозі.

На вулиці — перші світанкові промені. Хаврен ойкнула, коли чоловік впав на коліна, а її перед тим поставив на землю.

— Це все, розумієш? Я не можу відкрити портал!

Відчай у голосі, вдарив кулаком землю. Дер Нарат, втрималась за стовбур дерева. Ноги підгинались, а свіже повітря після відвідин пильного підвалу — амброзія для легень.

— Благаю тебе, — прошепотіла, ледь не заскигливши, — відізвися.

Зверталась до грані. Шукаючи хоч якісь сили, щоб відкрити її. Магічна формула в голові спуталась, разом з темними плямами, котрі по собі залишила тьма. Наяр поглянув на неї, мов на божевільну, а потім відкрив рота, коли напівпрозорий прохід у грань з’явився неподалік.

— Хутчіше, — прошипіла й впала на землю, плутаючись в спідниці.

Сльзи бризнули з очей, Хаврен заридала від безпорадності, а Наяр ледь дотягнув її до порталу, надриваючись.

Темрява зникала. Двоє впали на землю вистелену попелом. Графиня застогнала від полегшення й рідної магічної енергії.

— Я… Я, — чоловік оторопіло дивився по сторонах, — вдома? Ти… Ти… Ти хто така, жінко?