Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг) - Джоан Роулінг

- Прошу йти за мною, - звеліла професорка Макґонеґел, - спочатку першокласники... і не штовхайтесь...

Вони зійшли сходами і зупинилися перед замком. Вечір був холодний і безхмарний. Сутеніло. Над Забороненим лісом уже сяяв блідий, напівпрозорий місяць. Гаррі стояв між Роном та Герміоною в четвертому ряду й бачив серед першокласників Дена Кріві, що аж тремтів від хвилювання.

- Майже шоста, - повідомив Рон, зиркнувши на годинника, а тоді глянув на дорогу, що вела до вхідних воріт. - Цікаво, як вони прибудуть? Поїздом?

- Навряд, - засумнівалася Герміона.

- Тоді як? На мітлах? - припустив Гаррі, поглянувши на зоряне небо.

- Не думаю... це ж дуже далеко...

- Скористаються летиключами? - намагався вгадати Рон. - Або являтимуться... може, в їхніх краях дозволяють являтися до сімнадцяти років?

- На території Гоґвортсу заборонено являтися, скільки тобі торочити? - нетерпляче відмахнулася Герміона.

Вони схвильовано вглядалися в сутінки, але не помічали й найменшого руху. Довкола було тихо й спокійно. Гаррі почав мерзнути. Скоріше б... може, ті закордонні учні задумали якусь ефектну появу.. йому пригадалося, як містер Візлі глузував у наметовому містечку перед початком Кубка світу з квідичу: «Завжди та сама біда - ніяк не можемо втриматися від показухи, коли збираємося разом...»

І тут ззаду долинув голос Дамблдора, що стояв там разом з іншими вчителями: - Ага! Якщо я не помиляюся, прибуває делегація з Бобатону!

- Де? - закрутили головами учні.

- Отам! - закричав якийсь шестикласник, показуючи на ліс.

Щось велике, значно більше за мітлу... та що там казати, більше за сто мітел... летіло в темно-синьому небі, наближаючись до замку і щомиті збільшувалося у розмірах.

- Це дракон! - перелякано заверещала одна першокласниця.

- Не мели дурниць... це летючий будинок! - вигукнув Ден Кріві.

Ден був ближчий до істини... Коли ця чорна дивовижа проминула верхівки дерев Забороненого лісу і світло з вікон замку її осяяло, всі побачили велетенську зеленаво-блакитну карету, запряжену дванадцятьма крилатими кіньми. Кожен кінь був рябий, з білою гривою і завбільшки як слон.

Передні три ряди учнів сахнулися назад, коли карета з шаленою швидкістю почала знижуватися... і ось, могутньо гупнувши, від чого Невіл аж підскочив і наступив на ногу якомусь п'ятикласникові-слизеринцю, кінські копита, завбільшки як великі тарелі, торкнулися землі. Ще за секунду приземлилася й сама карета, підстрибнувши на своїх здоровецьких колесах, а золоті коні засмикали своїми головищами й заблискали лютими червоними очиськами.

Не встиг Гаррі й глянути на дверцята карети з гербом (дві перехрещені золоті чарівні палички, і з кожної вилітає по три зорі], як вони відчинилися.

З карети зіскочив хлопець у блідо-голубій мантії. Він нахилився, понишпорив по підлозі карети, а тоді розклав золоту драбину й шанобливо відскочив убік. Тут Гаррі побачив, як з карети з'явився блискучий чорний черевичок на високому каблуці... черевичок завбільшки, як дитячі санчата... а далі, майже відразу - величезна жінка. Більшої він ще не бачив ніколи в житті. Тепер уже нікого не дивували розміри карети та коней.

Гаррі знав лиш одну особу, що не поступалася зростом цій жінці - Геґріда. Але чомусь - може, тому що до Геґріда він просто звик - ця жінка (вона вже зійшла з драбини й поглядала на приголомшену юрбу) здавалася неприродно великою. Коли вона опинилася в потоці світла, що лилося з вестибюлю, виявилося, що в неї вродливе оливкового кольору обличчя, чорні з поволокою очі та гачкуватий ніс. Її волосся було стягнуте на потилиці в лискучий вузол. З голови до п'ят вона була вбрана в чорний єдваб, а на шиї та на великих пальцях виблискувало безліч розкішних опалів.

Дамблдор заплескав у долоні. Учні підтримали його, витягаючись навшпиньки, щоб краще роздивитися жінку. Її обличчя розпливлося в люб'язній усмішці, й вона підійшла до Дамблдора, простягаючи осяйну руку. Хоч Дамблдор теж був чималого зросту, йому майже не довелося схилятися, щоб цю руку поцілувати.

- Дорога мадам Максім, - усміхнувся він, - вітаю вас у Гоґвортсі.

- Дамбелі-дорр, - промовила низьким голосом мадам Максім. - Надьїюся, у вас усе допрре?

- Усе чудово, дякую, - відповів Дамблдор.

- Мої учні, - мадам Максім недбало махнула назад своєю велетенською рукою.

Гаррі, чия увага була прикута до мадам Максім, аж тепер помітив з десяток хлопців та дівчат - судячи з вигляду, старшокласників, - що вийшли з карети й поставали за спиною мадам Максім. Вони тремтіли від холоду, і це не дивувало, адже їхні мантії були з тонкого шовку, а плащів не було ні в кого. Деякі обмотали голови шарфами та хусточками. З того, що міг бачити Гаррі (бо всіх заступала велетенська тінь мадам Максім), було видно, що всі вони поглядають на Гоґвортс насторожено.

- А чи прибуф уже Каркароф? - поцікавилася мадам Максім.

- Чекаємо з хвилини на хвилину, - відповів Дамблдор. - Зачекаємо його тут чи волієте зайти всередину й зігрітися?

- Мабуть, з'їгрітисья, - сказала мадам Максім. - Але к'оні...

- Наш учитель догляду за магічними істотами з радістю про них подбає, - сказав Дамблдор, - тільки-но владнає невеличкий клопіт, пов'язаний з деякими... е-е... створіннями.

- Зі скрутами, - вишкірився до Гаррі Рон.

- Мої к'оникі звикли до п'ефної... е-е... суворр'ості, - сказала мадам Максім, ніби сумніваючись, що якийсь там учитель догляду за магічними істотами впорається з цим завданням. - Вони дьюже сильні...

- Запевняю вас, що Геґрід усе зробить як слід, - усміхнувся Дамблдор.

- Дьюже допрре, - кивнула головою мадам Максім, - але прошю переказати 'Еґррідофі, що ці к'оні п'ють тіллькі віскі з ячмінного солоду.

- Усе буде зроблено, - також легенько кивнув Дамблдор.

- Ходьїмо, - владно звеліла своїм учням мадам Максім, і гоґвортці розступилися, щоб дати їм дорогу.

- Які ж тоді будуть коні з Дурмстренґу? - звернувся до Гаррі й Рона Шеймус Фініґан, перехиляючись через голови Лаванди й Парваті.

- Якщо виявиться, що вони ще більші, то навіть Геґрід з ними не впорається, - відповів Гаррі. - Якщо лиш на нього не напали власні скрути. Цікаво, що там з ними сталося?

- Може, повтікали, - з надією сказав Рон.

- Ой, не кажи так, - здригнулася Герміона. - Уяви, якщо вони почнуть отут скрізь лазити...

Вони стояли, трусилися від холоду, й очікували прибуття делегації з Дурмстренґу. Якийсь час тишу порушувало тільки голосне форкання й тупіт копит величезних коней мадам Максім. І ось...

- Чуєш? - запитав зненацька Рон.

Гаррі прислухався. З темряви долинав голосний і на диво зловісний шум - ніби руслом ріки рухався, глухо рокочучи й засмоктуючи